Вечір у Мінгрелії

Сонце червоне гасне за морем,

Хмари на обрію хижо чатують.

Змієм залізним врізаємось в гори,

Будимо рухом тишу німую.

Крадуться хмари, хочуть лукаві

Сонце од гір і од моря сховати —

І на верхів’ях – смуга кривава

Креслить в снігах позолотисті ґрати.

Так коло обрію – замки й фортеці,

Чорні обрамлено золотом мури:

Золото з кров’ю і ніби здається

Давнє минуле в хмарах заснуло.

І в гомінливії води Ріона

Потяг упертий – нафта й залізо —

Дивиться пильно оком червоним,

Криком сумирність вечірнюю ниже.

З нами, як друзі, юні тополі

З потягом поруч до сонця побігли.

Тіні бузкові по синьому полю

Тануть і никнуть в туманній глибині…

Гори стають холодніші й синіші,

Тихше Ріон покотив свої хвилі…

Ніби здається, що й потяг наш тихше

До потемнілого обрію лине.