Сонце осені

Снують москалики[11] по сходах,

І сонце в чорній хвилі висоти.

Терасами садів, терасами городів

До сонця осені підходиш ти.

Ти хочеш спать – тепер така утома,

Спать хочеш ти, спустошена земля.

Тепер по чорному лицю твойому

Лежать одкриті небесам поля.

Лежать і куряться туманним стосом…

(Чміль золотавий в тьму пустель),

Я помолюсь за край в високу просинь,

В простоволосий біль повітряних орель.

Ростуть за вербами сумні простори,

Скоряючись епічній простоті.

Поля, поля… у вітряному хорі

Та десь на обрію церков хрести.

І бачу я, в останньому змаганні

Спадає лист, як подих Божих уст…

О, не зогріти рук диханням,

Коли з землі крізь кров кісток ще чути хруст.