На місто стомлене…

На місто стомлене здаля дихнула осінь:

Повітря в ніч пило міцную прохолоду,

А ранком – почепилась блідо-сиза вогкість

На будинки, мости, на води…

Там, десь за обрієм, вона спросоння дише.

Її – цю ніч поцілувало літо,

Прийшло, промовило: «Ще спиш?»

І нахилилося, в тумани оповите.

Спросоння кліпнула й зідхнула —

Приснились: золото і листя шелест,

І роси ранкові, й дзвінкі осінні луни,

Коли кривавий лист дорогу стеле…

Зідхнула ласкаво, промовила: цілуй! —

Змутніла неба синяя емаль,

І вулиці повив серпанком ніжний сум,

Заводи одягла вуаль…

А вдень – буяла літа перемога —

Останні ласки – огневі…

Будинки літу цілували ноги

І слали погляди з-під довгих вій…

Асфальти дихали жадібно і смолисто

І заховатися спішили в тінь —

Востаннє літо цілувало місто,

Йдучи в прозору далечінь.