VII

І, нарешті, несподівана річ: нашого захисника конвоїра Андрія заарештовано. Довго допитувалися, доки не визнали, що сидить він за «більшовицькі розговори срєді воєнноплєнних».

Здивовані були, спантеличені… Розмовляв на цю тему Андрій лише з нами. І усього раз на цвинтарі. Хто ж міг донести? Хто? І, взагалі, хто майже систематично робив доноси на полонених, через кого мало не кожного дня когось брали до контррозвідки за одне лише слово обурення? Стьопка відвів мене на бік і шепнув:

– Чекай… я, вже, дізнався… Шпигуна незабаром… приберу.

І очи Стьопці блиснули холодним, крицевим блиском. І я знав, то цей «прибере». А другого дня по касарні пролетіла команда:

– Смір-рна!

Увійшло двоє: Знаменський і офіцер з триколіровою нашивкою на рукаві – офіцер з контррозвідки. Гомін стих. Усі застигли на своїх місцях, лише сестра Віра спокійно обходила хворих.

– Ну-с, начньом… – звернувся офіцер до Знаменського. Попрямували просто до нашого кутка. Зупинилися. У кожного з нас стиснулося серце: що буде? Що? Яку таку мерзоту творитимуть ці люди? Знаменський витяг записну книжку і, запаливши цигарку, голосно кинув:

– Вецваніс – виході…

Тимчасом підійшло декілька конвоїрів.

– Юринець! – вигукнув штабс-капітан. Юринець тихо підвівся.

– Я!

– Ето? – запитливо кинув контррозвідник.

– Ето – одін із вреднєйшіх. Вот: (зачитав) во время пєрєхода плєнних большевіков в нашу армію, он викрікнул із сарая нє пожелавшим служить у нас: «Мєрзавци! Нєгодяї», чєм визвал нєкотороє волнєніє срєді сотоваріщєй. Убєждєоннєйшій комуніст. Хітрий і осторожний пропагандіст большевістских ідєй. Пропаганду питался вєсті і срєді конвоя. Послє тщатєльной работи удалось узнать, что он – комуніст-красний офіцер. Достовєрно. Вот єго запіска к пріятєлю, находящємуся в карцерє. Кєм хотєл пєрєдать – к сожалєнію, нєізвєстно.

Юринець на мить зблід, очи йому заволоклися тугою, але випростався і на офіцерів запит відповів майже спокійно:

– Так! Комуніст!! – Криво посміхнувся. – Шкодую лише, що дуже ще молодий комуніст, не маю досвіду і поганий конспіратор… якось забув, що навіть і поміж нас могла бути яка-небудь паскуда, шпигун, що за зайвий шматок хліба та панську копійку піде на таке брудне діло. До ваших послуг, панове!

Погляд мій упав на сестру. Повернувши зблідле, майже сіре обличчя до нас, вона не відривала від Юринця свого зору, повного розпачу, болю, знесилля. Вона, тремтячи внутрішньою дріжжю, стримуючи з надлюдською силою це тремтіння, усією істотою чекала. Ще мала якусь надію на краще, благала цього кращого.

– Ну? – звернувся Знаменський до офіцера.

Той деякий час вагався, на мить людське, жалібне щось ковзнуло по його обличчі, але витягав срібну шухлядку і понюхавши пучку білого порошка, він знову став «людиною у мундирі». Металево виніс вирок:

– Как уполномочєнний контрразвєдкі по дєлу воєнноплєнних, об’являю вам, Юрінєц (і кивнувши головою на всіх) і вам всєм: за нарушеніє дісціпліни, за подстрєкатєльство к возмущєніям і пр. проступкі, повєдшіє к антідісціплінарності лагєр, визвавшіє нєпослушаніє, дєрзкіє виходкі і пр… Юрінєц подвєргньотся показатєльному наказанію плєтьмі в кол. 50… нєт, 40 ударов… Послє етого, как комуніст, будєт отправлєн в контрразвєдку для слєдствія і суда. Постановлєніє суда в назіданіє всєм будєт привєдєно в ісполненіє прі воєнноплєнних.

Юринець підвів голову і трохи тремтячим, але дзвінким голосом сказав:

– Добре… пане… (звернувся до полонених). Прощайте, хлопці! Бажаю вам кращої долі, товариші. Вона таки буде…

– Іді… – підштовхнув його конвоїр.

– Одну мить… (і вже йдучи). А хто дбає не за себе лише, – вислідіть шпигуна і…

– Мовчать!

– З дороги… щоб не було… гірше.

– Заткнуть єму глотку!

У повітрі майнув приклад, і Юринець замовк. Проходячи повз сестру, він тепло й ніжно вимовив:

– Прощайте, сестро… Дякую вам за все і за ласкаві слова, і за турботи про нас… Спасибі, сестро Віро…

Пішов далі. Усією істотою Віра шарпнулась уперед до Юринця. Руки її, ледве помітно для інших, підвелися і простяглися, губи болісно тремтіли напіврозтулені. Кам’яна, вона з божевільною тоскністю, уся застигла в бажанні востаннє (і, може, вперше) стиснути в обіймах засудженого, припасти до його обличчя сірими вустами, крикнути йому якесь слово, зупинити, повернути його. І рвалася, і не мала сили зійти з місця. І вже, коли Юринця вивели, вона впала навколюшки коло якогось хворого, й низько звішена голова її смикалася в судорогах. «Обхід» тривав…

– Ето? – запитав офіцер контррозвідки, кивнуши на викликаного Дашковського.

– Такой же… Єму-то і пісалась в карцер запіска…

– Д-да… Что ж… взять в контрразвєдку. Бєз плєтей…

Дашковський, смертельно блідий, метнувся, очима почав когось шукати і зупинивши шукання на мені, з нелюдським болем, надтріснуто сказав:

– Лев… Лев… Як мені жити хочеться! Коли б ти знав, як люблю я жити…

Я ж молодий… я не жив ще… я…

По обличчі полилися сльози, підборіддя затремтіло. Дашковський хитнувся, але втримався на ногах і, відштовхнувши конвоїра, що хотів підтримати його, закричав:

– Геть! Геть! Втримаюсь! Сволота! Гадюки ви! Я жити, жити хочу!!! Я боюсь смерти, але умру, тремтючи від жаху, а прохання про помилування від мене ви не почуєте… Ходімте! Ведіть! Ведіть! Ведіть! Але буде час – і вас також поведуть. Поведуть! Поведуть!..

І вже з-за дверей долітали до нас його хоробливі, гістеричні викрики, повні зненависті, бажання помститися.

У третьому місці, вказавши на чотирьох, Знаменський сказав:

– Подготовка к побєгу… – І розсунувши полонених, підвів офіцера до стінки: – Вот здєсь оні спалі… Ей, Петров, раздвінь-ка солому… Вот-с половіца… д-да… поднімаєтся… а вот начатий подкоп. Об остальних соучасніках нєізвєстно.

– Ім? – лаконічно запитав уповноваженого.

– Д-да… здєсь ясноє дєло… – знову понюхавши порошка, відповів офіцер, – смертная казнь бєз суда… Наказаніє плєтьмі… Но пусть посідят, пока с тємі нє покончім… Дня два-трі… Дальше…

Викликали ще з 6–7 чоловік. Але цих викликано за дрібниці – хто на роботі щось «дєрзкоє» сказав конвоїрові, той грубо відповів «делікатному» Зотову. Лише одному вирікли 35 батогів. На «молитві» веселий, атеїстичний хлопець замість «Отче наш» заспівав… «в бога отца і в матер божію». Це почув Зотов, але тоді не дізнався, хто співав. Вирікаючи порку, контррозвідник зауважив:

– В другой раз – за такую виходку жізнью заплатіш.

І несподівано якось тепло й простодушно всміхнувся, дивлячись на засудженого:

– А скажі, всьо-такі, пареньок, ну на кой чорт тєбє нужно било сморозіть такую діч, да єщо в строю?

Усміхнувся і полонений:

– А чому ж я повинен дерти горло за для такого доброго «Отця Небесного», що навіть чвертки хліба не дасть, як його не прохай про «насущний»… Набридло вірити в Бога, хліба вимолювати, бо все рівно не зійде з неба і не накаже давати біленький пайок… От і вилаявся, – мо, думаю, хоч це на нього вплине… По-доброму не хоче, давай по-земному пославословлю тебе Господи.

– Боїшся поркі?

– Нічого, пане офіцере… За кожним канчуком молитиму в Бога здоров’я… на п’ятому – для когось іншого… не для себе. Не послухає, може, інше щось краще допоможе…

– Що? Наприклад, «товаришу»?

– Ріжні є… З заліза роблять і хрести, і держаки для нагаїв, і нагани гарні… Усе можна із заліза зробити.

– Да ти, я віжу, развесьолий парєнь… Ну-с, с табой пагаворім єщо, a пака прібавім єщо п’яток…

– Спасибі…

– Нє стоїт…

Нарешті горніст заграв збори.

Виладнались. Уже сутеніло, важкий туман розповзався по землі, в’їдався в усю істоту, душив. Низько літали чорні ґави, хрипкими криками ріжучи туман.

На вокзалі видко чекав відправки якийсь ешелон. Переливаючись одноманітністю, непрудко й дерев’яно через паркан доносились штучно-бадьорі слова пісні, яка безнадійно й тупо запевняла, що салдатові, мовляв, гвинтівки замінюють жінок, «бєлиє палаткі» – матерів, шаблі – сестер і т. інш. І якось незграбно, дивно було чути цю пісню, під мотив якої зараз жорстоко битимуть людей, людей, з числа яких шестеро після бійки підуть за ґрати, а звідси у зашморг.

Почали з Юринця.

Після перших ударів він скрикнув. Потому лише глухо, здушено стогнав, гризучи зубами мокру землю. Козаки били вміло. Вдаривши, якось особливо тягли по тілі нагаї… Летіли скривавлені шматки мізерного одягу. Потому з-під нагаїв водограєм бризкала кров. Шкіра глибоко розсікалася, чорна, страшна спухлість вкривала тіло. І цю спухлість знову й знову розсікали нагаями. І жахливо врізувався у серце кожний новий посвист нагая. Стискувалися груди. Дихання вилітало хрипке. Усі ніби задубіли, впершись очима в землю. Коли Зотов нарахував тридцять, уповноважений контррозвідки припинив бійку на дві хвилини. Юринцеві підвели голову і почали звільняти рот від землі. Коли ж звільнили, з його горла чорним потоком полилася кров. Тіло судорогою затремтіло.

Мені потьмарився мозок. Не знаю, дійсність чи примари хворого мозку: з купки засуджених вибіг молодий безвірник, що вилаявся на молитві. Упав навколюшки перед офіцером, цілував йому руки, ноги, благав:

– Не можу. Не можу, пане офіцере! Мені, мені, додайте зайвих 10 нагаїв… слабий же він… я – здоровіший… Змилуйтесь, пане… Я витримаю 50 нагаїв… Слово чести… Не мучте його.

І тоді офіцер гримнув:

– Годі! На місце… Оставіть етого… Довольно… Достаточно трідцаті і… Слєдующій.

Юринця понесли на нари. У цей час з касарні виходила сестра. Забачила Юринця, сплеснула руками, кинулась до нар, але впала на землю, гістерично захльобуючись частим, дрібним сміхом.

– Понесли… скривавленого… безпомічного… а я… не маю… можливості… допомогти йому… знесилена… о-о-о!

І вже остаточно упевнився я, що змучена важкою працею у неволі, сестра закохалась у Юринця і було це кохання глибоке, болісне й тяжке, як і її неволя. Кохання у неволі – солодка, але жахна отрута. І таїла Віра свою любов, хоч і знала, що вона красива, ніжна, розумна, могла б бути коханою і таке сильне було це кохання, що, розуміючи увесь жах любові в неволі, Віра не хотіла, щоб мучилася близька істота і мовчала… Була самотня, не мала приятелів, бо сестри «білі» її цуралися, як і вона їх, офіцери дивилися похітно, усі були чужі, ненависні. Хворіла й стоїчно переносила самотність.

Поверталися мовчазні. Ні єдиного лютого викрику, ні лайки, ні єдиним рухом чи словом не виявляли пережитого.

Мовчання. Але було це мовчання страшне, бо вже на кожному обличчі, у кожних очах відбивалося щось поламане, на руїнах якого збуджувалося нове. І це нове було не страшне, ні. Хіба можна назвати страшним: надлюдську холоднечу, мовчазну як пустеля, але глибоченну, врівноважену зненависть, свідомість, що він не може вмерти, не помстившись.

Дерев’яна, суха, стримана, але глибока зненависть, що зробилася майже органічною частиною людини – щось таке, чого не висловиш.

Ледве дотягся до свого кутка і впав…