«Мені здається…»

Мені здається,

що й я лишу своє життя

у келії чоботаря. —

Дугою вигнув спину,

і рукою

так моторошно бігає по шву!

А на полицях

розставлено правила й копила,

чорняві і брудні.

Тут зрідка зазирає хлопчик,

такий бадьорий та стрункий.

Великі сірі очи

схвильовано вдивляються в багно,

розкидане навколо майстра.

Як лячно, друзі милі!

Обідраний, старий,

занедбаний з дитячих літ —

лиш тільки дратву шило й кожу

він визнав за своє.

А світ розлігся за вікном

чарівно й буйно,

гойдає сміх, утіху – й молоде

прекрасне слово.

Тут чоботар

за зоряним вікном

чекає хлопчика до себе

– у чоботарські учні.

Ось ще раз гляну на осіннє сонце

і піду.