IV

Загнали у касарні – пакгавзи. Були ці пакгавзи з продірявленими дахами, темні, задушливі. Люди валялися просто на землі – дужі з хворими, мертві з живими. Людей, людей, що оселедців у діжці. Хворих полонених навіть до шпиталів не брали: не було вільних ліжок.

Коли ми увіходили, довелося ступати мало не на голови тим, що лежали. Ніхто на нас не звернув уваги і, лише, хтось з кутка вигукнув:

– Рязанскіє землякі єсть?

Але суворо й насмішкувато прозвучала відповідь:

– Усі ми земляки… у землю всі підемо…

Тоді людина з білявим, довгим волоссям надтріснуто крикнула:

– Не треба… не треба у землю! Мовчіть! Чуєте? Мовчіть, бо й без вас моторошно… чорно… – і заплющивши очи, білявий простогнав: – Ніно… Ніночко… Ніно… згадуй мене… я салдат… і гину по-салдатському… Ні…

Замовчав. Міцно стиснув зуби, і ще більш запалало худорляве лице. Ми зі Стьопкою потрапили у куток. Там лежала мертва людина з синім, запухлим лицем. По губах, залазячи в розтулений рот, лазили мухи.

Двоє полонених богучарців відтягли трохи далі мерця до купки хворих, і ми розмістилися на брудній, захарканій підлозі. Стьопка оглянув касарню і сказав:

– Нічого собі поміщєніє… Краса. Помирати не треба. Але, братішки, плюньмо. Не журіться. Ачей і нині видеремось. У яких лише перепльотах не були?.. Нічого…

Корнієнко, червоноармієць з кінної розвідки, похмуро почухав тім’я:

– Ні, хлопче… Тутечки нам і лабець… Кришка нам у цій ямі…

Дашковський, лежачи горілиць, перев’язував поранену руку й усміхнувся:

– Так, уже й «кришка»? А наші хіба не прийдуть?

– Поки прийдуть – ми десять разів встигнемо здохнути.

– А ніг хіба немає?

Мовчанка.

На вулиці багно, калюжі. Висне нудний вечір. Пливуть незграбно-фантастичними табунами величезні, сірі хмари.

Тоскно.

Тоскно.

Тоскно.

На вокзалі – метушня, брязкіт, свистки паровозів, лайка, іржання коней.

Ешелон за ешелоном ідуть на північ поїзди… Ідуть донці, кубанці, терці, їдуть калмицькі й чеченські орди – туди, на Москву, на Москву, де напружуючи усі сили, відбивається напівзруйноване, червоне військо.

І далі, ще далі – у Сибіру, на Уралі триває жорстока боротьба.

І ось тут, на невеличкій станції, у пакгавзі кілька тисяч людей, завмираючи чекають: хто переможе?

І коли переможуть свої – знову воля, прекрасна, велика воля. А якщо…

Ніби крізь сито пропущений, падає на землю холодний, дрібний дощ.

Осінній дощ.

Що буде? Що буде далі?

– Ноги маємо… – говорить Стьопка, – та, на жаль, трохи поганенькі ноги… Почекаємо поки відпочинуть…

Почекаємо.