«Під кручею – сніги. Плач вітру по слідах…»

Під кручею – сніги. Плач вітру по слідах…

І темна і важка лежить вода,

як лід той темний… Мертвий той вогонь,

дідів, батьків життя… їх кров та біль на сконі.

Зоря у пустирях надвечір зажовтіє,

і вир снігів заточиться, збіжить

у темну, сонну, синю безвість, безнадійність…

що ясна сила снилася лиш мить…

Схолоне, змовкне все… Лиш білий, мертвий сніг,

Лиш попіл давнини, що ніччю й болем ліг…

Пальці – ті вузли! Весела криця – очи.

Все вперед! – ген, у безкрай нестримний тупіт, біг.

Вся твоя земля, – як бачиш, як захочеш.

Очі бачать світ, щоб він у серце ліг.

Не казкові коні на припоні! Ні!

Не хмари на бурю і не грім там – за горою!

Тільки вогні у далині! А жаль та сум та біль – на дні,

та горить проклін усім, що ждуть спокою.

Над поля і луки… понад тихе те село

в схови давнини – могили – заклик гупне громом!

Що цвіло – достигло! Нині зв’яне, а на зло

маємо ми лік той, – кров, що хиб не зна, не знає втоми.

І безкрай, світами, нині творча путь,

і нема чого зідхати та журитися!

Поки очи бачать світ та хочуть його, – п’ють,

поки витримає серце бити й битися.