Старість

На молоду зелену парость

схиляє чоло сива старість.

Трясеться костур у руках,

і спина корчиться кощава,

і шерхне мова неласкава

в сухих пергаментних губах.

Дмухне дихання передбурі —

і молодь струнко затремтить,

а в стариганів – брови хмурі,

як біль, гострішають щомить.

Німіють кволі чоловічки

погаслих вицвілих очей, —

і стигнуть сльози гаряче,

як віск розтопленої свічки.

Нехай на ранковім крилі

злітає день, як юний захват:

їх погляд падає на захід,

їх корінь глибоко в землі.

Цвітіть, зривайтесь в невідоме,

зелені серцем, та з низин

не руште тих, що від грози

впадуть, як зім’ята солома.

Не піднімайте їхню тінь,

не кличте зоряну глибінь,

бо вже сухі, трухляві кості

не затремтять і в високості.