III

Як крізь сон пам’ятаю: пригнали, нарешті, до Кантемирівки.

Величезні довгі бараки. Раніш це були залізничні пакгавзи. Нашу партію полонених приєднали до других партій і тисячі дві голодранців виладнались коло довгих, жовтих будівель. Поранені й хворі лежали просто на вогкій після дводенного дощу землі.

Маленький, рябий вахмістр ходив уздовж лав і, тикаючи то одного, то другого, полоненого у живіт кулаком, викрикував:

– Ладнайсь! Ну, ви, зануди! Це вам не в червоних мітингувати.

Ладналися: – голодні, виснажені, чорні.

– Смір-рна!!!

З’явилася довгонога людина з холодним, по-англійському голеним обличчям, в англійському ж убранні з штабс-капітанськими погонами.

І кинулися мені відразу ж його очи. Такі прозорі, мертві й порожні, такі крижані і безбарвні, що нагадали вони мені вікна давно покинутого безлюдного будинку.

Ступав поважно, трохи припадаючи на поранену, ліву ногу. Підійшов штабс-капітан до люду, довгим байдужим поглядом обвів полонених і, не хапаючись, витягнув з золотого портсигара цигарку. Надтріснутим голосом, не підвищуючи ні на одну ноту тону, Знаменський почав:

– Смірно… Названих людей прошу виходіть…

Пройшовся вздовж ладу й покурюючи цигарку, вигукнув байдуже, ніби виконуючи нудний обов’язок:

– Євреї, латиші, фіни, кітайци – вийді із строя…

Таких не виявилося. Цигарка пересунулась у другий куток рота, вільна половина якому закривилася у ледве помітну посмішку.

– Нєт такіх? М-г… Ладно…

Знову вигукнув:

– Командіри частей, комісари, командіри бронєчастей, матроси… вийді…

З ладу вийшла кремезна, струнка людина з обвітреним, ніби викуваним вдалим майстром, обличчям, очи були великі, сірі і спокійні:

– Кто? – коротко кинув Знаменський.

– Моряк… – відповіла людина.

І також байдуже, казенно, певно для формальності, не виявляючи ані лютості, ані хвилювання Знаменський сказав:

– Д-да… матрос… Ну, что ж… Революції, значіт, захотєлось?.. Мг… Биваєт… биваєт… Повісіш тепер на верьовочкє… Случаєтся, братєц… Да рукі по швам, когда с тобой разговаріваєт офіцер… нє у красних ето тєбє на мітінгє…

Не витягуючи «руки по швам», матрос з посмішкою презирства позирнув на штабс-капітана і в тон йому відповів:

– Ну, що ж… Сьогодні я, а завтра ти… от і поквитаємося на тому світі вуглями… Так то… биваєт, братєц…

Офіцерові вуста пересмикнулись.

– Гм… однако ти, братєц, очєнь смєл… Однако, хотя смєлость і красівая вещ, но єслі она неумєстна, то кроме повєшанія у нас єщо дають і по мордє… Получі-ка, братєц, вперьод.

І розмахнувшись, ударив моряка по обличчі. Той не затулився, не відступив, лише в очах йому пролетіло щось подібне до прощання – прощання з молодістю, з життям, з міцністю м’язів і стрункістю тіла.

І сказав моряк:

– А в нас отак б’ють, братєц…

І Знаменський покотився по землі. Матрос вибив йому два зуби й розчавив щелепи. Зразу ж до офіцера підскочили конвоїри і допомогли йому підвестися. Знаменський відпихнув їх і, витерши хусткою кров, звернувся до матроса з до божевілля спокійною посмішкою:

– Смєло і нагло… – і розстібнув рукою кобуру.

Блиснув бравнінґ. Лад затаїв дихання.

– Война жертв іскупітєльних просіт… – з холодною іронією сказав офіцер, – і, хотя ти мнє нравішся, но…

Лад загомонів.

– Не смійте!

– Убивця!

– А-а-а!

– Смірно! – вигукнув офіцер. – Ви что? Бунтовать?.. – і до конвою: – По бунтовщікам пальба взводом! Взвод!

Павза. Дула гвинтівок грізно вп’ялися у полонених. І раптом обеззброєні люди замовкли.

– Не треба, братство, – вигукнув матрос, – мовчіть…

Ляснув постріл. Змахнувши руками, матрос упав у багно. Його мізок оббризкав офіцерів мундир і, витираючи його носовиком, Знаменський процідив:

– Нізшая раса… Даже умєрєть красіво не умєют.