Вулиці

У вулиць є свої обличчя.

Свої традиції, свій дух:

Не дні, не місяці – сторіччя

В них зупинились на ходу.

Є вулиці – старі бабусі,

Де серед пороху й дрантя

Нечутно тліють у задусі

Останки давнього життя.

Там криє пліснява архіви,

Іржа мережає дахи, —

Там навіть люди особливі —

Немов приборкані птахи.

Вони ховаються від сяйва,

Їх непокоїть метушня, —

Сама їх тінь, здається, зайва

Серед осяяного дня.

Є вулиці – стрункі красуні

В зелених кучерях садів,

Де, мов у затишних лагунах,

Далекий гамір занімів.

Там вітер лагідно колише

Опівдні сонні дерева,

А ніччю – синьоока тиша

Любовні слухає слова.

Там клумби, там газони всюди,

На вікнах – цілі квітники.

Здається, що тамтешні й люди

Живуть і мислять, як квітки.

Десь там – напружені заводи,

Десь праця скелями трясе, —

Вони ж шукають насолоди

За всяку ціну й над усе!

Є вулиці – налиті світлом:

Немов розтоплений метал,

Життя там вибухло, розквітло

І буйно поняло квартал.

Палають вогняні вітрини,

Мигтить схвильоване кіно;

Жагучі звуки віоліни

Упали за чиєсь вікно.

Хрипить сирен строката гама

І натовп – піниться й кипить…

А над усім отим – реклама

І пропозиція – купить!

Тут золото людьми ворушить,

Тут не мечем – відсотком б’ють.

Здається, тут і тіло й душу

Гуртом і в роздріб продають!

Розбіглись вулиці урозтіч

І заломились вдалині.

Які ж то там, на завороті

В пітьму розсипались огні?

То заводського передмістя

Убогі вулиці. Віки

Жили там люди тільки міццю

І витривалістю руки.

Не їм підносили балкони

Ясну відраду: мов гриби,

Вони схиляли за осонню

Свої натруджені горби.

Та час минув, – і мусянжові

Їх груди випростались:

– Жить!

І вам, квартали стовікові,

Їх наступу не зупинить!