«Не почути сестриного сміху…»

Не почути сестриного сміху

і води з її рук не пить.

Понад тихою рідною стріхою

голуба зоря не дзвенить…

Став давно багном затягнуло,

позгнивали верби… зрубали корчі…

Лиш роки на стовпі золотому

Глечик з вибитим дном стирчить.

Не вернути туди ніколи, —

А з вогню на залізо – іржа.

Ось тому таким терпким болем

мені нині уста дрижать.