«То не грім стугонить…»

То не грім стугонить

І не вихор шумить

У безкрайому полі.

То я мчусь на коні,

В блискавичнім вогні

Із неволі до волі.

Дикий кінь вороний,

Як той змій степовий,

Розпустив свою гриву.

І хутчій за орла

Він летить, як стріла,

Без угаву й уриву.

Летимо у той край,

Що здається за рай,

У країну свободи:

Де немає мечів,

Де нема палачів,

Де щасливі народи.

Через ріки і ліс

Мене кінь переніс.

Перескочили й море.

Та куди б не зайшли,

Ми усюди знайшли

Лише рабство та горе.

І мій кінь зупинивсь,

Навкруги подививсь,

Землю б’є копитами:

– Що робить, що казать!

Чи ще далі скакать,

Чи лишатись рабами!

– Якщо бути рабом,

Краще смерть нам обом

Чи в пустелі, чи в полі.

Що нас жде – не минать,

Все одно – помирать.

Так помрем же на волі!

І помчався мій кінь,

Наче блискавки тінь,

Через гори і скелі —

Або волю знайти,

Або прахом лягти

У безлюдній пустелі.