«Не почуєш більше мого голосу…»

Не почуєш більше мого голосу,

Твого горя вже не бачитиму я,

На моря далекі ти помолишся,

Стрілокрила ти, ти – ластівка моя!

Отруїли серце передзвонами,

Одцвіте весни за ґанками каштан.

Восени – колись ще може знову ми

Покладем серця на золотий баштан.

Восени колись, ми твердо віримо,

У червоному, у золотому сні

Райських птахів запашними пір’ями

Нам простеляться на схід шляхи масні.

А за рогом гори голубиняться.

Чи пізнаєш ти у неба сивині

Ту хмарину, що мов біла білиця

Промайне і зникне в неба сивині?

Не почуєш більше мого голосу,

Тінь за гори спомину твого,

А моря, ти слухаєш? Ти молишся…

Го-го-го, го-го, го-го…