«Підводить темний час нерадісне обличчя…»

Підводить темний час нерадісне обличчя.

Я чую біль століть на пальцях на моїх…

Колись увечері через смутне сторіччя

прокинеться в степу мойого щастя сміх.

Прокинеться в степу моєї музи мова —

схвильована, як кров, поезія моя.

Розгорнеться в бою сторінка юнакова

рядками мужності, де знову стану я.

І будучності даль, що все тривожить думи,

ввижається мені крізь дим і млу грози:

У скитському степу на переливні струми

виводить ватажок мережані вози.