«Проступило небо зорями…»

Проступило небо зорями,

Місяця погнувся лук,

Обрій заснувавсь прозорями,

Мов павук.

І земля стоїть дзвіницею,

І вода, як в вікнах шкло,

Віз прищуливсь над криницею

І вмочив своє жало…

Розпростерлась тиш лелекою

І крилом укрила все,

Лиш луною недалекою

Дзвін ручаю донесе.

Та от ми ще – непокаяні —

Обійнявшись обіруч,

Ходим місяцем осяяні,

Котим зоряний обруч.

І куди його докотимо

До ранкової зорі,

Срібно-сугими золотами,

– Огнесерді котарі?