VII По бриллянти…

Город, здавалося, сьогодні не міг заснути.

Різкий, надірваний вітрець зірвався, колихав у розпуці, немов конче зірвати хотів ліхтарі, – зірвати й у темряві поховати.

– Ой, не світіть, не світіть сьогодні! Сховайтеся!

Закручував порошинки безладного снігу, хитав і поскрипував віконницями обідраних домів.

На Думі чітко й упевнено вдарила друга година. Порожні вулиці снігом заміталися й натягнулися, немов струни, чекаючи тривожного кінця. А тривога зростала. Вона, ця тривога, зростала у вітрі, в ліхтаревім коливанні, в душах мовчазних домів, вона з порожніх кубел гайвороння, що темними плямами майоріли в тополях, простягала свої кістляві лабети і сталевими пазурами торкала натягнені струни вулиць…

З-за рогу з’явилася тінь. Затремтіла довга та неясна й, коливаючись, рушила далі. Вітер сміявся й бігав. Вперед і назад, вперед і назад – навперейми:

– Місто, не спи сьогодні!

За піднятий комір щирою рукою сипав і сипав різкі порошинки.

Раптовий постріл струсив морозне повітря. За вітром постріл, а з вітру стріли в струни вулиць! Розбіглися мов зайчики від сонця… мов зайчики в дитинстві…

Юра стояв під таким знайомим будинком. Він тепер був сірий непривітний, неясний і мовчазний. А навколо вітер усе бігав, віконниці рипіли, за воріттям скавчав собака, та усе вітер кружляв, а ліхтар на тамтому кварталі коливався, роздаючи фіолетові кола між снігом, немов на воді від каменю.

Задубіли ноги, пучки на руках не відчували дотику, щеміли щоки й ніс… Здавалося, застигла думка, а щось (не думка, а щось інше) нишпорило в дальшому куті душі, лоскотало холодними блискучими перами…

Дзвін острог з-за рогу й п’яні голоси не перервали концерту причинних збігів. Вони – за вітром, за снігом…

Довго вишукуване речення, проказане пошепки тисячу разів, стануло в горлі, як на іспиті з латини.

– Господін офіцер…

Дві постаті спинились проти. Обережно намацавши зброю, вони зміряли Юру й мовчки чекали слів.

А слів не було. Їх вітер розметав, порозтикував за кожну віконницю. Юра озирнувся, неначе шукаючи свідків, тоді рушив крок наперед і випалив, як заучене закляття:

– У цьому домі, на другому поверсі живе комуніст Гаюн…

Чи то дріт зашумів під морозом, чи то стовпи шумлять і дротами розносять розмаяну ніч?

Друга постать ворухнулася наперед, і пахнуло в обличчя перегаром алкоголю:

– А у нєго єсть бріліанти?

– Да.

– Как пройті?

– Сюдою.

Юра метнувся, глянув на те вікно. Як колись, за тонкою фіранкою темно-жовте світло десь павутиння кутами намацувало. І десь в Галчиних очах гніздило тіні первісної таїни.

А далі – далі дихати несила… Зривається; дзвоник. Ще й ще.

А може, то телеграфним дротом розбещений нервовий вітер гонить думи диких просторів…

Юра сховався за ріг, схопився закляклими руками за ринву, й руки прилипли. Він одірвав їх і змертвілими очима стежив за відчиненими навстіж дверима.

Зойкнуло щось нагорі. Далі вдарило. Мабуть, стілець перевернувся.

Ціла Юрина істота задубіла, а вітер все літав, і шуміли дроти.

Павлика витягли без кашкета в одній сорочці. Вороні кучері безладно маяли за вітром, чорну сорочку було розщібнуто. Нагорі щось зойкнуло вдруге і звірячим стогоном одізвалося в Юриній душі.

– Два бріліанта цена вашему мєрзавцу!

Павлик коливався, як п’яний. П’яні офіцери тягли за руки, розмахуючи в повітрі наганами.

Минули ріг. Серце одлягло, уся кров кинулась в обличчя.

Від стовпа до стовпа, від будинку до будинку, стежив, перебігав і ховався, як кіт чатує мишу.

Ось минули освітлений льох – «Бакалейня Орона» і крізь розбиті двері розірвалося прокляття:

– Бога!.. Мать!..

А у відповідь прокляттю розляглось нечуване і різке крізь морозне повітря єдине слово:

– Маме! Маме…

І це «маме» підхопив вітер, він закрутив угору крізь снігові танці, крізь фіолетові кола у вагітні надірвані хмари те слово з дівочих уст:

– Маме!

Юра бачив, як рвонувся Павлик, кинувся набік, якось комічно зігнувся, схопив камінь:

– Убивці!

Шарахнув постріл, одбився в мертвих шибах, хитнулися кучері вороні… і тихо пестили замерзлі тротуари…

Дві постаті подалися геть, по-п’яному лаючись.

…Вітер літав, і шуміли дроти… Це не змора нічна душила горло, це реальна справжня ніч зап’ялася чорним оксамитом, шуми вколисала, захмарила думки.

Над ранок вітер стомився. Вулиці відпустили струни. Хмари розірвались, а в блідому заході кривава рука свої кістляві пальці простягла над заспаним містом: де б уп’ястися своїми пазурами?

Він все ходив цілу ніч – крізь вороні кучері, як через гілля в маю, рвалося нестримано й дзвеніло-дзвеніло:

– Маме…

Пом’яте, хмільне місто протирало безсонні очи. Поодинокі верталися з грабунків та оргій, а небо було свіже-свіже, по-морозному.

На Катерининській Юра зайшов до пивниці, душила спрага. Попросив пива.

– Гілецький! – гукнув хтось з дальнього кута.

Юра підійшов до столика, над яким зігнулися сірі постаті в погонах.

– Хто кликав?

– Не пізнаєш?

– Модесте!

Раптом перед душею повстав цілою істотою велетенський поплутаний, нерозгаданий кошмар…

– Яким чином? Ти… офіцер… білий?..

– А яким чином ти провокатор? – пробасив до жаху знайомий голос. Голос, що за спиною ганявся і, здавалося, сховатися від нього даремно.

– Ти, любчику, не пізнав мене вночі, а я ображатися не звик. Тільки брехати погано – ніяких бриліянтів у цієї голоти нема й не було!

Прокляття застигло в Юринім горлі. Якесь величезне, чорне тіло впало на душу, борсалось і душило.

– Ти! Ти…

– Я зробив тобі послугу і вбив твого ворога, а тая тут за стінкою бриліянти заробляє… Ха-ха-ха!..

Перше бажання – накинутись і розірвати цю потвору – народилося й розтануло в світанковій сутіні…

По сходах Юра кинувся в сусідню хату.

Чорна й тонка постать непорушно стояла перед вікном з заламаними руками.

Це ті причинні очи втопилися в Юриних очах, це її причинні очи чекали порятунку й утіхи.

Обличчя Галки було страшне й строге, немов із білого мармуру вибите, коси розсипались безладно на груди й рамена, а очи, ті очи, очи Галчині запали глибоко-глибоко й світилися божевільним вогнем.

Вона пізнала його не зразу. Далі впала долі до його ніг і цілувала його чоботи. З риданням вирвалися слова, ясні, немов цей морозний ранок:

– Гілецький! Дістаньте мені бриліянти!

Далі чув, немов вітер знову зірвався і вдарив у зелені шиби, перейнятого тютюном і димом шинку:

– Маме!..

Чорний оксамит, м’який, як літня з липою ніч у містечку, закутав душу. Юра зомлів…