На пароплаві

О дванадцятій, коли пароплав спить

І «клюють носами» на вахті матроси,

Чітко видзвонює металева мить

І вечір смутний, як поранений альбатрос.

О дванадцятій чиясь постать

Тихо… од капітанської рубки

До моєї каюти загадковим гостем:

«Це я. Вийдіть, голубко».

І от ми з вами

На палубі слухаєм тишу.

Я зосереджена, як далай-лама

Ви – як божок Вішну,

(Колись дитяча моя уява

Малювала капітана

З очима неодмінно синіми,

А у цього чорні, як ночі на Яві

І ще чорніші під ними тіні.)

Ви розкажете мені про Суматру,

Про далеку Індію, загадково-соняшну,

(Чорної магії – золоту матір.)

Про стару лихоманку, жовту, як соняшник.

За кермою вирито яму води,

Білі чайки віщують чиюсь розлуку.

На дні річки живе водяник

і ви стиснете мою руку.

А потім згадаємо, як уперше

Я на пароплав зійшла.

Під ногами заскиглили старі трапи,

Унизу сердито вода ревла —

Здавалось – тигрові одрубали лапу.

З капітанського містка, чужий і серйозний

Ви накази оддавали скупо —

І я смутна, як рослинка туберкульозна

З повагою дивилась на ваш рупор.

А потім на палубі засліпленій сонцем

Ви до мене підійшли якось.

«Я вам розкажу про Токіо й японців —

Через два дні стаємо на якор».

Тоді у берега біла піна

Брюссельським мереживом сліпила очи.

Ви пледом кутали мені спину,

А я казала – «облиште, – не хочу».

Пропливало багато плотів і барж,

Ви капітан – з душею поета.

(На дні річки водяний цар —

Лежить у труні глазетовій.)

І я вам казала про мій біль,

Про вдачу мою, як норд-ост – хмуру

І вас називала чомусь Білль,

Замість справжнього й ласкавого – Юра.

А потім щовечора – чиясь постать

Тихо од капітанської рубки

До моєї каюти загадковим гостем:

«Це я. Вийдіть, голубко».

О дванадцятій, коли пароплав спить

І «клюють носами» на вахті матроси,

Чітко видзвонює металева мить

І вечір смутний, як поранений альбатрос.