«Ой, згубилась блакитними днями…»

Ой, згубилась блакитними днями

щирість серця і буйних слів.

Розлилися рожеві плями

і розбіглись в чужу далечінь.

Промайнули краса і радість,

юність німо лежить біля ніг,

і ніхто – ні словечка – поради!

і ніхто не приймає сліз.

Ну і згода. Нехай до болю

не надійде ніхто із вас.

Я ж притомлено йду до порога

і ридаю в майбутній час.

Ви зростаєте в хладнім димі,

ви зростаєте в жовтих вогнях,

і червоний – хоч зрідка – заблима

і трагічний розкочує шлях.

У шляхах, у дорогах майбутніх

може згасне назавжди біль.

Пригортаю до серця муку

і ковтаю прозору сіль.

Я для когось чужий і пустельний.

Що для вас чийсь шалений біль?

Тільки ж знайте: в Країну Далеку

Прийде людськість крізь муку і тлін.