І

Сьогодні ввечері, коли я сидів за письмовим столом і хотів уже братись до пера, в кімнату раптом постукали.

– Зайдіть… – сказав я, мало вдоволений з візити, хто б не дарував мене нею, й неохоче повернувся разом із кріслом до дверей. В двері входив мій давній приятель, ба навіть, колишній друг, художник П.

– А… – хутко зірвався я з кріселка й майже не побіг йому назустріч, – де ж ти пропадав, друже, яким тебе вітром?

– Вибач, Линику (так мене кликали колись товариші), що я забрів до тебе нежданий-негаданий, та ще й з оцим…

Тут я побачив, що в мого друга під пахвою біліє якась велика дошкувата річ, завинута в біле полотно.

– А що це має бути? – запитав я, тиснучи приятелеві руку.

Художник хитро посміхнувся, ніяково струсив із себе й з білої намітки краплини дощу й замість відповіді сказав:

– Дозволь роздягтись, чи що?

Доки П. роздягався, я пригадав своє останнє з ним побачення. Яскраво пам’ятаю, було це на пероні років п’ять тому – він від’їздив. Я востаннє помахав йому рукою, і поїзд рушив. Власне, нічого такого особливого в цім прощанні й не було, але тепер воно виплеснулось чомусь, як риба на тихій дзеркальній поверхні ріки, свіжо й недавньо…

– Де можна поставити оцю мою, коли хочеш, скажу так – таємницю?

І він, зашарілий на лиці з осіннього надвору, вже зовсім роздягнений, показав на невідому мені річ, завинуту в біле полотно.

– Став отут у кутку… і сідай, і кури, коли куриш, і розказуй.

– Знаєш, Линику, я приїхав до тебе не для розказувань і я не курю вже більше… Я маю удатись до тебе з надзвичайно серйозною справою, що має надалі визначити для мене бути чи не бути, життя чи смерть…

Признаюсь, ця заява мого друга схвилювала мене трохи й сповнила одразу ж неусвідомленою тривогою.

– Життя й смерть?.. Бути чи не бути?.. Слухай, друже, я переконався, що в житті не кожному чоловікові доводиться ставати перед такою дилемою, а ти, певно, розхвильований чимсь, ну й перебільшуєш, як завжди…

– Як завжди?.. – перебив мене, посміхаючись П. – Ні, я не помиляюся, і не перебільшую, і я таки стою перед такою, як ти кажеш, дилемою, і знаю, що ти мені не ймеш віри.

– Голубе, я не це хотів сказати, – в свою чергу перебив я П.

– А ти зовсім не говори… Ти тільки обіцяй, що слухатимеш мене півгодини і ні про що не будеш розпитувать.

– Буду, – твердо відповів я.

– Дякую… Отже, перш за все, я мушу сказати тобі кілька слів гіркої правди, – говорив П., вмощуючись у кріселко, – ніколи не вважав я тебе за значну індивідуальність, завжди ти видавався мені за людину середню, сіреньку, підстрижену під гребінець пересічності, й поважав я тебе більше, як громадянина, ніж як одиницю творчу, як горючий матеріял. П’ять років тому, пам’ятаєш, ми з тобою роз’їхались. Вірніш, я поїхав, а ти лишився тут, тоді я думав, що от я їду – і зі мною може трапитись яке хоч нещастя… Поїзд може піти під ухил, в дорозі я можу заслабнути на тиф, я можу померти з голоду, але ти… О, за тебе я не боявся – ти виживеш! Власне, як по правді, то я тоді про тебе зовсім не думав… не думав аж до вчорашнього дня, і тільки вчора згадав… Згадав про те, що в мене ж є знайома пересічна людина, до якої, при нужді, я можу вдатись.

Признаюсь, мене почало морозити від цинічного тону мого приятеля, але я вирішив бути терплячим і покірним. Єдиною ознакою нервовості, що я дозволив тоді, – це вузлуватим рухом потягтись рукою за папіросою й запалити її, більше нічим я не виказав себе.

– Але ти не сердься, – казав далі П., розглядаючи нігті, – я не маю спеціяльного наміру ображати тебе, та й не до образ мені зараз. Я маю до тебе надзвичайно важливу, коли хочеш, фатальну для мене справу, яка, справді, межує з тим чи бути мені, чи ні, чи жити, чи годі.

Він поволі встав, пішов у куток, де кілька хвилин тому поставив свою, як він сам її охрестив, «таємницю», завинуту в біле полотно, і задумливо спинився перед нею. Потім повернувся до мене й хитро примружив очи.

– Нехай уже все буде, як у пристойному геньолі… дозволь, Линику, виключити світло.

Підсвідома тривога почала опановувати мене все більше і більше, але я вирішив не викривати її й, позіхнувши, із хриплиною в голосі, удавано байдуже відповів:

– Гаси, коли цього тобі обов’язково треба…

– Обов’язково, чуєш ти, пересічна людина, ти розумієш значення слова – оббббов’язково?..

Клацнув виключувач, наївно, як собачка в нагані, і прострілив очи. Я сидів у своєму кріслі зовсім темний і тільки вухом ловив, як П. знову йшов у куток і порпався коло своєї «таємниці». По звукові я чув, що він поров зметане нитками полотно й видобував звідти свій скарб, як видовбує дзьобом квочка з яйця недолуплене своє курчатко. По правді, з цього моменту потроху мене вже починало нудити, вся ця історія мені почала набридати, і я цілком уже щиро, без будь-якого удавання, позіхнув у темноті й іронічно заплямкав губами.

– А тепер дивися сюди, – почув я з кутка голос мого химерного приятеля.

– Ні, друже, – відповів я йому, ледве стримуючи сміх, – я не кажан і в темноті не бачу.

– Дивися сюди, – знову почув я з кутка голос, і в ньому прозвучали кумедні й претензійні на демонізм нотки, достоту, як у провінціяльного трагіка. Мене буквально душило сміхом, але все ж я дивився в куток і, клянусь честю, – я нічого там не бачив.

– Ще не бачиш? – почулося з темноти «владне» запитання мого приятеля.

– Ні, серце, не бачу… Включи світло, може й поб… по…

Але я не докінчив… я побачив, і те, що я побачив, не дало мені докінчити…

А побачив я чудо. Воно стояло в кутку моєї кімнати і було справжнім чудом.

Мені в житті доводилось бачити надзвичайні фізіологічні досліди. Я спостерігав, як під рукою вправного професора одна жаба вростала в другу, і ця нова, химерна істота з двома головами з чотирма парами ніг – жила… крім того, я був свідком, як рушилися держави й царства…

Але те, що я побачив зараз, було диво, ще не знане світом… Уявіть собі глибокий темний льох, куди вдивляються ваші очи, як у ніщо, як у порожнечу, очи ваші терпнуть від напруження, але нічого не бачать, і поволі вас починає обгортати тривога, чи не осліпли ви?

Але ось раптом, ви починаєте помічать, як десь із глибини зажевріло дві, чотири маленьких цяточки, які щодалі яскравішають і запалюють довкола себе силу манісіньких мікроскопічних світлових цятинок, що, здається, рухаються, танцюють, формуючи абриси якихось знайомих уже вам площин і контурів. Дедалі потік світлових порошинок стає все більший і більший і, нарешті, вони утворюють молокасте, як Чумацький Шлях, тло, а по ньому починають жевріти зорі першої й другої й третьої великості. Контурні зорі мають свій рівнозначний розмір, напливають одна на одну і утворюють суцільну лінію, сила світлового напруження окремих груп і світлових площин утворює світлотіні… Коли ви уявите це собі яскраво, як дійсність, ви наблизитесь до уяви про те чудо, що я його побачив у кутку своєї кімнати, де за хвилю перед тим нічого не бачив.

Я дивився, як зачарований, і починав домислюватись, що переді мною картина, виконана ще незнаними досі технічними засобами, – витвір і винахід мого приятеля, художника П.

Дедалі чудо ставало все більш незмірним і неймовірним, ставлячи під сумнів чистоту мого розумового сприймання, паралізуючи контрольні центри, беручи під гіпнозу усю суму моєї свідомості. Я став свідком того, як рівне, однотонне, типу електричного світла, мерехтіння контурів і площин поволі набрало фарбів, зацвіло й заясніло всіма кольорами соняшного спектру, і переді мною виявився, нарешті, й зміст картини. Довго зупинятися на ньому я не буду. Бувають у житті парадокси й абсурди, що їх, здається, і пояснити нічим не можна. Вони часом становлять під сумнів чистоту логічного мислення, закономірність явищ і функціональність системи. Ці абсурди звучать дисонансами в симфоніях, гальмами в звичайному побуті людини, а проте, чи не виконують і вони певної функції, підкреслюючи велич і силу основного. Не даром же кажуть, що винятки для того й існують, щоб існувало правило.

Зміст цього твору-винаходу був наївний і смішний… На двох смарагдових великих листах водяної лілеї сиділо по чималій фіялковій жабі з коралевими очима й бірюзовими відбитками в темно-блакитному перламутрі води… І більше нічого… (Тифозна воша на коштовному оксамиті, під хрусталевим ковпаком…) І, все-таки, це було чудово, це було надзвичайно, понад мої сили й уяву.

Мій друг, видко, відчув свою перемогу, зрозумів, що я навчився вже бачити його твір, бачу його, весь під його владою й гіпнозом, і тому – мовчав. Мовчав і я, переможений украй, збитий із рейок звичайної для себе розважності й поміркованості, як стать, вільно й щасливо подолана другою статтю.

– Ти переміг мене, галілеянине, – тихо й примирено послав я в темінь кімнати своє перше привітання другові… – Хоч і вважаєш ти мене за людину пересічну, та здібний я зрозуміти й оцінювати твій багатющий винахід, твій внесок у скарбницю людських досягнень. – І раптом мені захотілось побачить свого друга при світлові, вдивитись у його обличчя й зрозуміти, де, в якій саме рисочці закладено ознаку його надзвичайного, своєрідного талану, і де та рисочка заховалася, що я й досі не помітив її, хоч завжди вважав себе за фізіономіста.

На моє прохання П. знову повернув виключувача коло дверей і серед мертвої тиші він прозвучав тепер уже, як стріл із револьвера, й кімнату знову обполоскало срібним холоднуватим електричним світлом…

Мій приятель художник П. стояв у кутку коло свого твору, глибоко заклавши руки в кишені, й ледве помітно посміхався кутиками своїх тонких нервових губів. Для мене це вже був зовсім інший, досі незнаний, новий чоловік.

– Линику, – звернувся він до мене, – тепер, гадаю, ти мусиш визнати за мною право на увагу до себе, бо коли не сам я, як один, так принаймні моя каторжна праця, недосипані ночі, прокурені дні – мають на це право… Чи знав хто про те, що я роблю, чи підтримав мене хто в хвилини сумнівів і зневіри?!. Тепер, коли я досяг свого, ти визнаєш, що я «переміг» тебе, але тоді?.. Ого!.. Тоді ти намагався б перемогти мене, ти, мила людино, бо я знаю твою психологію, ой, як я її знаю… Ти кажеш, – краще робити просте, але корисне для всіх діло, виконувати маленьку функцію, серед трудових буднів, ніж шугати в емпіреях. Ми ще не вміємо, як слід двері зачинити, не навчилися цілком користатися з носової хустки, а про такі речі нам зовсім рано думати, це культурне гурманство й епікурейство. Так кажете ви, типові культуртреґери й пересічні люди, здібні своєю байдужістю пригасити кращий порив, вихолостити будь-яку ініціятиву. Зате, як же ви швидко й пасуєте перед дужою індивідуальністю, коли вона досягає свого… У вас типова психологія натовпу, що завжди на боці сильного, на боці переможця, але, зустрівши його словами – «ти переміг мене, галілеянине», зустрівши «осанною», – ви здібні за півгодини кричати: «розіпни його!».

Я перебив потік думок і слів свого приятеля, художника П.

– Коли так, – озвався я до нього, не приховуючи свого обурення й злости в голосі, – чого ти прийшов до мене, чи не тлумити, чи не дратуватись? Чи шляхетно ж з’являтись із такою шаленою неповагою до чоловіка, примусити його увіровать у щось, захопитись, щоб потім плюндрувать цю віру, розвінчувати це захоплення. Це вже, любий товаришу, патологія і достоєвщина, ба навіть – єзуїтство… Не кивай головою, це так, тричі так. Ти мене кличеш пересічною людиною тому, що мій батько добре примайстрував мені голову до плечей, що всі п’ятеро моїх почуттів працюють як машини, що мій шлунок травить, як сірчаний окис, і зіньки мої не вилискують сухотним хоробливим блиском. Якщо тільки так, то я дуже радий, що я тільки пересічна людина, а не неврастенічний геній. Коли ти торочиш мені про «верхів’я духу», набренькуєш стару, заплутану музику про «юберменша», об’єкт роздумів, мрій і надхнення заїдкуватих непманчат-онаністів із хореографічної студії, що крадуть у мамаш червінця. Я аж надто радий, що я тільки пересічна людина і що мій син знатиме більше про футбол, ніж про Фрідріха Ніцше…

– Ну, досить… – криво посміхнувся художник П., – я знаю, що заговорювати людей стало вашою професією і я мусів би вже звикнути до того, що ви оперуєте не глибиною думок, не блискаєте безжальною аргументацією, а просто довго говорите. І це хоч і єдиний, зате вбивчий ваш аргумент. А говорите ви справді довго, говорите зі смаком, ходите взад і вперед і говорите… І часом здається, що разом із вами говорить увесь світ, хитається з боку на бік, як у вагоні, і говорить. Говорять люди, говорять коні, говорить торішня висохла таранка над вікном роздрібної крамнички – усе хитається й говорить… І от тоді хочеться спать. Цим я, любий друже, пояснюю те, що на більшості ваших доповідів і референцій публіка куняє, бо що їй більше робить, коли ви говорите?

– Дозволь мені ще раз перебить тебе, – звернувся я до П., – ти сам же сказав, що досить, а коли досить, так справді досить, – я згоден. Давай зробимо павзу в нашій суперечці. Гадаю, що нам іще не раз доведеться вертатись до неї. А зараз слухай… Думаю, що, навіть, визнаючи мене за людину пересічну, в тебе все ж найшлися якісь підстави вдатись саме до мене, а не до когось іншого… Інтересно було б довідатись, які такі таємні пружини керували тобою, коли ти робив так, а не інакше. Іще я хотів би знати друге, – чому вся ця справа має визначити для тебе життя чи смерть, бути чи не бути, – хоч я цьому й мало вірю – вибач тільки за одвертість. Найбільшою ж мірою мене цікавить третє питання – секрет твого твору, і що ти маєш робити надалі зі своїм винаходом, як ти думаєш прикласти його до життя, зробити його, так би мовити, реальною цінністю.

– Я так і знав, – відповів мені П., – все йде, як по-писаному… Але на мою думку, ти зараз ще й надто ліберальний, коли не ставиш питання просто – як то роблять часто й густо більшість із ваших борзописців. Яке, мовляв, соціяльне замовлення виконували ви, шановний громадянине П., коли працювали над цією вашою річчю? Ха-ха-ха… Але, вибач, я знову нервуюся й порушую нашу умову, це тому, що мені важко говорити з тобою, надто ми ріжні люди… «Они сошлись – вода и камень, Стихи и проза, лед и пламень…» Мені дивно, Линику, як ти ще можеш бути письменником із такою холодною, черствою вдачею, коли кожне своє найінтимніше почуття, кожен свій легенький емоціональний дих ти перепускаєш через призму раціо, – як тільки вистачає на це у тебе сил і терпіння? Але годі… Буду відповідати по суті твоїх запитань. Отже, перше з них, – чому я вдався до тебе, а не до когось іншого. По правді кажучи, вдатись до когось іншого це теж, що вдатись і до тебе, тільки там мені довелося б шукати знайомства, а тут воно вже є. Але така відповідь не розв’язує справи: чи до когось іншого, чи до тебе, але я вдався і чому? Чому все-таки я вдався саме до тебе, – тут є маленький секрет, який дозволю собі поки що не розкривати, а чому взагалі я вирішив витягти світло денне свій твір, гадаю, ти розумієш?..

– До речі, – перебив я свого приятеля, – на денному світлі, коли розуміти його буквально, твій же твір не твір, при денному світлі він, як кажуть музики, «не звучить»…

П. глянув на мене такими очима ніби піймав за руку злодія, що заліз йому в кишеню і вже тягне звідти гаманця. Мені навіть здалося, що хвилева тінь пробігла по його обличчю, як часом хмаринка по сонцю і в ту ж мить пропливла на бік. Без перебільшення скажу, що я вловив у виразі мого приятеля якесь болісне тремтіння, так, ніби нащупали його болюче місце, оте одно з одвічних «проклятих питань», що червоточило і його. Але наступної хвилі він уже продовжував, здалося мені, спокійно, але з напруженням.

– Звичайно «світло денне» треба сприймати не в буквальному розумінні, і це «світло денне» обмежується поки що тільки тобою… Ніхто інший, крім тебе та ще одної особи, – тут П. ледве помітно зашарівся, – про мою працю не знає. Але та третя особа остільки ж третя, як і я – це мій приятель, мій життєвий друг, мій співтворець, що братись на карб ніяк не може. Це той, хто давав мені надхнення, хто підтримував мене в хвилини зневіри й сумнівів, це…

– Твоя дружина, або коханка… – навмисне закінчив я речення мого приятеля з іронією в голосі, одначе він іронії не піймав і цілком щиро відповів мені на мою репліку.

– Як ви всі прості і, коли хочеш, цинічні люди! По-вашому, кожна жінка мусить бути для чоловіка або дружиною, або коханкою, але ні в якім разі не чим іншим, і не ким іншим. Ви багато говорите про жінку, забиваєте їй баки, будуєте для неї повітряні замки, творите ілюзії, а насправді маєте її в кращому разі за дружину, пересічно за коханку, а то і просто за хатню робітницю. А хитрі ви й вивертливі, як вужі… Ви їй кажете: працюй, моя жіночко, мій товаришу, цілий день, пери пелюшки, мий посуд, латай мені панчохи, а вечером іди на збори – балакай…

Жінка, про яку я перед цим говорив, – вона не дружина мені й не коханка, це товариш в первісному розумінні цього слова. Досить буде сказати, що я в житті не цілував її, хоч вона й частина мене, як творця, і невід’ємний елемент мого твору. О, я передбачаю твоє наступне питання, я марксист за кожного з вас, коли мені треба розшифровувати вас… Хто вона, її соціяльне походження, її місце серед громадянства? Тут з роздратованням мушу відповісти, що не знаю, не питав, не цікавився цим і не поцікавлюсь… Це індивідуум сильний і творчий, вартий мене, як і я її. От і все. Ми разом горіли, разом творили і разом вирішили звернутись до тебе, хоч вона тебе й не знає, бо звернутись до когось ми ж мусіли, хоч би й не хотіли. Наш витвір, нашу роботу повинен побачити світ, як ще небачене досі явище, бо задля власного тільки задоволення, для втіхи своєї ми вже попрацювали, ми втішені й задоволені. Але як його мусить побачити світ, де й хто, ми сами не знаємо й через те звернулися до тебе, як до представника загалу, найбільш типового й найменш вульгарного. Коли ти приймеш, то прийме й загал, може умовно прийме, з застереженнями, але прийме, бо ми боїмося не мало, що нашого твору не зрозуміють, назвуть його навіть буржуазною виграшкою і цим уб’ють і мене і її. Ось чому це для мене питання життя й смерті, бути мені після цього, чи не бути. Так ти маєш відповідь і на друге своє запитання. Нарешті – третє – секрет мого твору. Бачиш, за вашою клясифікацією мій твір треба віднести або до науково-дослідницьких або до винаходів, в той час, коли це щира творчість, поема людського духу, гімн творчих сил, органічний патос талану двох людей, процес творчого випромінювання… Це те, чим мало помітний наш сучасник, захоплений винаходами патент гуталіну й найдосконаліших, найгігієнічніших гумових презервативів для юнаків.

Наш твір співзвучний лише творцям антики, органічним творцям від народження. Не лякай мене й не лякайся сам, бо ти знаєш, що я чоловік не релігійний, але мушу для характеристики себе й свого твору вжити слова «іскра Божа», так, так… без цієї метафоричної «іскри Божої» мені б не створити того, що стоїть зараз у кутку твоєї кімнати.

– Невже ти гадаєш, – запитав я свого приятеля, – що ніхто інший не досяг би цього, не будь тебе, що так би світ і лишився навіки без цього відкриття?

– Так, я це потверджую. Навіть більше, я кажу, що й сам я без відомого тобі співробітництва не написав би цієї картини.

– Гаразд, – відповів я, – не будемо сперечатись. Гадаю, що коли не на цій самій роботі, так на чомусь іншому життя доведе тобі хибність твоїх тверджень. Зрештою це справа світогляду, розуміння життя й законів, що рухають цим життям, людськими масами й окремими людьми, як порошинками в шалених смерчах. Нашою розмовою сьогодні не вичерпати всіх протиріч, не засипати прірви, що лежить межи нас, навіть важко перекинути легенького мостика через неї від твого світогляду до мого. Я не буду спростовувати багато хибного й перекрученого, що дозволив ти сьогодні відносно мене й тих людей, що мислять так, як я. Залишу й особисті образи, що, на жаль, мали місце тут. Скажи тільки коли це не секрет, – якими фарбами і як досяг ти такого колосального ефекту, зробив винахід, що коли його продовжить, він може стати багатющим покладом в людській культурі, скарбом не лише для малярства, а й для інших галузів людської творчості. А головне, як ти гадаєш і чи думаєш провадити далі роботу над тим, щоб це своє досягнення зробити реальною й корисною для людини цінністю. Я не говорю корисною лише в утилітарному розумінні, хай воно не дасть обов’язково і тільки практичних речей, хай воно стане приналежністю мистецтва, хай впливає на емоціональні дані людини, але хай же впливає, хай вражає не як кунстштюк, а як певна зброя в руках, не як фокус, а як знаряддя до глибших людських проявів.

– Все… все… буквально все так, як я думав і як казав… Як я, голубе, знаю твою думку і відповідаю тобі без найменшого напруження просто й одразу. Картина написана раз, повтореною бути не може. Робити копії з картини – це профанація, навіть репродукція з неї – ганеблення художника. Як я робив цю картину, як змішував фарби, як клав їх на полотно, – ось про що ти мене питаєш. А хіба я знаю? А хіба, ти думаєш, я запам’ятав, занотував це все, хіба б я дозволив профанувати своє творче горіння. Нічого я не пам’ятаю, нічого не знаю. Це є закінчений твір, що його вдруге вже не повторити. Ти скажеш фокус, але фокус, якого вдруге нікому й ніколи не зробити. Я пам’ятаю, що брав фарби, що був під рукою фосфор, що я їх мішав, що в творчому процесі я накладав на полотно фарби так, ніби хтось із боку стояв і шепотів мені, як творити. Чому вийшов такий зміст, а не інакший, теж не знаю, – так вийшло і, видко, інакше вийти не могло. Коли б я почав малювати щось інше, певно нічого не вийшло б. Часом мені здається, що хтось водив моєю рукою, коли я працював…

– Друже, – перебив я П., ніяк не чекавши від нього такої відповіді, – та ти ж – містик, даю слово – чистої води містик… Ти знаєш, мені здається, що ти просто боїшся викрити переді мною свій секрет. Так зрозумій же, що я не художник, використати твого секрету не зможу і, надіюсь, ти не вважаєш мене за жулика…

– Досить, – відповів мені П., дивлячись кудись у куток. – Ми досхочу вже наображали один одного і якраз я винен у тому, що почав ці образи. Я знав, що трапиться воно так, як і трапилось, і нічого несподіваного від тебе я не почув, ти мене не розчарував, я готувався може ще до гіршого. Але скажи, які шляхи вбачав би ти для мого твору, коли б його можна було повторити на іншому матеріялі, як він може набрати отієї «реальної» цінності, про яку ти говорив.

– Як же його можна повторити, любий П., коли ти сам запевняєш, що це річ сама в собі, що тут справа не в винаході, що те, що є – є і більше нічого бути не може?

– Ну, а коли б не так. Коли б я справді боявся викрити свого секрету, а він у мене лежить точно записаний, навіть з формулами, у боковій кишені мого піджака?

– Навіть, коли й так, одразу сказати важко, треба подумати, але перспективи, на мою думку, широкі… і, перш за все, в малярстві… Та ти розумієш, які можна дати картини, такі картини, що від них можна буде приходити в екстаз… Уяви собі домни заводів, що пашуть справжнім вогнем, Дніпрельстан, що випромінює світло, дощ розплавленого металу, і живу фігуру владаря цих див і творця їх – робітника не в плякатній, набридлій формі Наполеона, а просто й скромно, як воно є, – за станком… А як ширше використати твій винахід, я поки що навіть вагаюсь тобі сказати. Треба звільнитись від першого вражіння, яке завжди буває або найвірнішим, або найхибнішим, треба холодно й тверезо поміркувати над цим, прикласти найсуворішу, критичну оцінку, і тоді вже говорити.

– Гаразд, – відповів мені мій приятель, підвівся з місця й пройшов через кімнату. В кутку біля картини він спинився, затарабанив пальцями по полотну й заговорив до нього, хоч насправді слова було кидано просто в мій бік.

– Не дарма я казав, що ти, єдина моя дитино, принесеш мені життя або смерть… так воно й буде. Я любив тебе і люблю, хоч і ненавиджу, відколи скінчив тебе, і знаю, що мати, породивши мене, завдала мені тим менше горя, ніж ти, відколи вийшла з-під моїх рук. Я не знаю, чи буду я писати заводи, домни й робітників, але писати буду, доки мій твір не привалить мене своєю вагою. Ти знаєш, що робить скорпіон, коли його обкладають довкола вогнем, – він сам ранить себе своїм отруйним жалом і гине. Це, здається, поодинокий випадок самогубства серед тварин. Іди, Линику, поцікався хоч, як вона виглядає при світлі…

Я підійшов. Зблизька – це було полотно середнього розміру, вкрите смугами фарб, як струпами, без жадних контурів, однотонне й мертве…