Пам’яті М. Коцюбинського

Іду, дивлюсь: повітря, наче скло,

Співучим морем хвилить хвилі жито.

Проміння сонця – злото дивних літер —

І мрійним сном овіяне село.

А в серці спогад – неспокійний птах —

Отож вони – малюнки «Intermezzo»,

Безмежний степ і пісня з неба ллється,

Мов тінь чиясь блукає по ланах…

А там, за обрієм – нове село,

Де в хаті радіо співа концерти,

І трактори, працюючи уперто,

Мережать поля оксамитне тло.

А в серці біль, а в серці квітне сум:

Вже не горить життя його багате,

Він не діждав весни нового свята,

Він не діждав жаданого часу.