На могилі Коцюбинського

Ще в горах Болдиних крізь сон

Дрімають келії чернечі,

Дзвіниці Троїцької плечі

Орнаментують злами грон.

І тиша сіється снігами,

В ярах навколюшки стає,

І навшпиньках іде за нами,

Й шепоче тихо про своє…

Ось тут, мов дим, пливли з долин

Десенські піняві тумани,

Інтимних далів рух і плин,

Завіса вічної омани.

…Убори скинуто з полів,

Діброви золото вдягають.

О, не злічити тих голів

Спустошеного війська-гаю!

О, не злічити тих змагань,

Ракет небесного намету,

Що осінь, костяна яга,

Влучила в пісню кулемета…

О, не злічити тих офір —

Смертей одважних і веселих,

Коли на іскру били зір

Кресалодухі, горді зела!..

Отут. Мов дим. І монастир

Забув криваву січу й змову

І в сніг, мов древній богатир,

Встромив печаль свою зимову.

Зима – снігурка срібнокоса.

Який разючий сонця блиск.

Вітрець кришталь сніжини носить

Й кладе на білий обеліск…

Любов загасла, встала шана.

Минули страдницькі годи,

І поржавів вінок бляшаний…

О, я ходив тут молодий,

Із серцем радісно-тривожним,

Ловив прийдешніх кланів тінь

І з кожним роком, роком кожним

Втрачав огонь ясних хотінь.

Та осінь – прозоріння ясне:

Через сніги, дуби столітні —

Не зрушить з варти і не засне

Рук мозолястих твір новітній!

Залізні ферми в дуг систему,

Злютований склепінням зміст,

Дзвінким єднанням ранить тему

Через Десну потужний міст.

Ще в горах Болдиних крізь сон

Дрімають келії чернечі,

Дзвіниці Троїцької плечі

Орнаментують злами грон…

Проте – даремно. Вік одмер,

Сковзнув печерою і тінню

Застиг в улозі. А тепер —

І брость, і парості, й хотіння

Під білим шаром цих снігів,

Мов корінь дуба чи вільхи —

Дрімають чуло та нервово.

І не народжене ще слово

Уже зростає, вже дзвенить,

Уже в обіймах всесвіт тулить…

Які ж незаймані вони,

Як легко про віки забули!

І, дивлячись на цих дівчаток,

Що в сніжки грають, хочеш брать

Руками сніг, на кулі м’яти:

– Не ждіть від нас тепер добра!

В чоло!

За комір!

Просто в скроню! —

І сміх лунає без кінця…

Горять намучені долоні,

Блищать роз’ятрені серця!

Серця палають, як походні:

– За комір!

В скроню!

У чоло! —

Набоєм вчора прогуло,

Й любовно встало вже Сьогодні.

Й любовно запалило ватру

Снаги, змагання та хотінь.

Ось поміж круч блукає тінь

Передчуття палкого Завтра…

Зростає радісна земля

Моїх дідів – моїх онуків,

І сніг бере в гарячі руки,

І зір у далечінь встромля…

Зима – снігурка срібнокоса,

Який разючий сонця блиск!

Вітрець кришталь сніжини носить

Й кладе на мудрий обеліск.