3

Сонце цікаво заглядало вогнистим оком у хату, збільшуючи й так задушливу атмосферу. Воно ніби на глум перебирало промінням лахміття на ліжку, бігало грайливими зайчиками по голому столі. Обличчя Марти, облите потом і слізьми, що збігали їй по щоках разом з пасмами липкого волосся, перед сонцем кольорово мінилося, і голос її хрипко верещав.

В моменти, коли Марта затихала, з долівки підіймався крик дитини. Часом їх голоси збігалися дуетом, тоді Дмитро ще нижче схилявся на руки й сидів нерухомо, ніби закляклий, знечулений.

Марта підбігла до його з кулаками, але й тоді Дмитро не ворушився.

Він камінь. Ірод. Катюга.

Дмитро ж напружував усю силу волі, щоб стримати себе. Він розуміє, що Марта жива, вона голодна. Докори спадали в груди каплями отрути.

Чому було не доглянути йому поросяти й не нагодувати їх салом? Чому він не вдавив тим хлібом батька? Батьки…

Дмитра пориває вибухнути, він як бомба, що в ній догорає трут. Але, коли Марта накинулась з кулаками на дитину, Дмитро відчув, як дерев’яніють у йому нерви. Він ніби спокійніше почав міркувати.

Це ж так природньо. Гуманісти його загубили. Ще тоді слід було переступити через оцю покритку-наймичку.

І раптом обурено: чому не пішов разом з Іваном? Доки буде лякатися простору? Невже він хронічний інвалід, якому все життя судилося сидіти в оцій добровільній каторзі? Судилося? Хто судив? Який чорт примушував?

Якась нова істота прокидалася в Дмитрові й невблаганно картала за його вдачу. Дмитро ненавидів себе разом з усіма своїми ворогами. Як втілення їх усіх, він уже бачив перед собою Марту.

– Попанувала за гімназистом, аж живіт опух!..

Дмитро скочив, як облитий варом.

– Замовчи, гадино! Розчавлю!.. – прошипів він, люто випнувши очи, але постерігши, як здригнулися м’язи на лиці Марти, він швидко заходив по хаті, неначе намагався втекти від самого себе.

Враз Марта з розпачливим виглядом саможертви переступила йому дорогу.

– Убий на місці, убий, щоб я більше не мучилась з тобою!

– Одійди! – погрозливо скрикнув Дмитро й одвернувся від її розпанаханих пісних грудей.

На столі сонячний зайчик скочив на лезо ножа й заграв кольорово на давній захлібині. Дмитрові очи ненаситно вбирали промінь. Він намагався відірвати погляд, але хтось владно його держав. Була – якась садистична поєднаність між лезом ножа та пісними мийками її грудей.

А Марта шугала по хаті з криком, без перерви, як настирливий вітер:

– Як мала я йти за тебе, краще б була пішла в ополонку…

Майже перекосившись від напруження й болю, неначе одриваючи якусь органічну частку, Дмитро відкинув погляд від ножа. Він ще здатний на рішучу акцію. Він завжди почував у собі присутність сильної істоти. Героїзм і жорстокість не роз’єднані прикмети. Швидко підійшов до ліжка, витяг з лахміття стару гімназійну шинелю й твердими кроками рушив до порога.

Марта заніміла. Враз вона збагнула й в одну мить схопила Дмитра за рукав. Дмитро не озираючись рвонувсь, але Марта тримала його так міцно, що він не міг зробити далі ані кроку.

– Пусти, – озирнувшись через плече, промовив зі страшним спокоєм Дмитро.

Марта замішалась. Якась нова, невідома досі їй істота промовляла в Дмитрові. Але враз крик відчаю помутив їй очи. Обличчя перекосилося в гістеричну гримасу.

– А дитину забув? Через труп мій переступиш!..

І з несамовитим вереском кігті Мартини вп’ялися в очи й щоки Дмитра. В ту ж мить руки обох сплелись, замість людських голосів почувся рик, шипіння. Здавалось, зчепились два смертельні вороги, що давно шукали лютої зустрічі. Кожний з них мусить знищити другого.

Аж ось… Руки Мартини щораз млявішають. Її горло намацали два великі пальці обох рук Дмитра. Що більше синіло обличчя Марти, тим більше випиналися ненавистю очи Дмитрові, тим глибше вгрузали його пальці. Він нахилився до самого обличчя з перекошеним ротом. Його гострий погляд неначе хотів закріпити назавжди свою ненависть в помутнілих очах супротивника. І враз… відкинув обм’якле тіло.

Дитина, що перелякано верещала, замовкла, вражена несподіваною розв’язкою.

Дмитро, не озираючись, переступив поріг. Настала така цілюща тиша, наче він раптом переселився в новий світ. Озирнувшись, як крізь туман, побачив жінку з поросям на руках, що наближалась до хати. Жінка вражено зупинилась.

Не здаючи собі справи, хто ця жінка й чого їй треба, Дмитро повернув стежкою на луг. Його туманила тиша. Підсвідомо сприймав, як атрибути тиші, і тихий шелест м’якої трави, і жовтий цвіт латаття. Ішов швидко. Здавалось, що далі піде, тим глибше порине в тишу. Але поволі підіймався неспокій. Дмитро почав бігти. Біг довго. Неспокій щораз збільшувавсь.

Раптом Дмитро почув за собою погрозливі голоси. Озирнувшись, він помітив, що кілька вершників гналося за ним. Дмитро підсилив біг. Далі, далі, у спокій! Але повітря щораз густішало криками. Вони вже били у вуші якимись кошмарами, чорними тінями засліплювали очи.

Ось щось черкнулось голови – Дмитро впав непритомний.