«Зелений гай з Чернечої гори…»

Зелений гай з Чернечої гори

тераси перебіг і обірвавсь на кручі.

Отак і ми… Проз світлі явори

безумно квапимось в обриви неминучі.

Шуміти б яворам. Дивитись на Дніпро,

з гори б високої журитись, зеленіти…

Ну, що з того, що світла сонця кров

через якісь віки проллється нам на плити?

Ні радо задрижать. Ні блиснути слізьми.

Ні світло прозвучать. Ні гірко защеміти…

Спадає світлий лист на землю.

Так і ми: з-під світлих височин – під яворові віти.