Забуті тіні

І

Вони сиділи на криниці.

Над ними в синій глибині

Далекі зорі-зоряниці

Плели мережева ясні.

За ними верби щось шептали.

Травневі гості – солов’ї

Дзвінкими співами лякали

Солодкий сон старих гаїв.

Вона ласкава, мов тополя,

Струнка, мов тростка з-над ставка,

Схиляла в тузі біле чоло

До молодого юнака.

А він – спокійний, темнозорий

Дивився в поле мовчазне,

Де через доли, через гори

Лилось, немов криваве море,

Пожежі марево страшне.

II

Вона:

Вночі в далекому байраці

Зловісно пугають сичі,

Не йди, мій соколе, до праці

На варту ратницьку вночі.

Бо за могилою глухою,

Де причаївсь байрак густий,

Тебе зрадливою рукою

Заколе ворог навісний.

Кому ж ти скажеш наостанці

Своє розпачливе «прости»?

Хто розповість твоїй коханці,

Де труп скривавлений знайти?

Не йди, мій голубе коханий,

Бо чи ж знайду в степу твій слід?

Хіба не краще до світання

Під соловейкове сюрчання

Отут забути цілий світ?

III

Він:

Коли кругом, мов чорні круки,

Шугають хижі вороги;

Коли народ ламає руки

Від нестерпучої нудьги:

Коли країна безталання

Лежить розтоптана в крові, —

Ганебно дбати про кохання

Й тікати в гай до солов’їв.

В часи, як смерть свої дарунки

Несе для змучених братів,

Мені миліші поцілунків

Удари лютих ворогів!

Нехай сьогодні я загину, —

Та знаю – по моїх кістках,

(Настане золота година!)

Ітиме радісна країна,

З піснями волі на устах!

IV

Вона скорилась, – він покинув,

Невже наврочили сичі, —

Юнак по-лицарськи загинув

В степу широкому вночі.

Ніхто не знав де герць завзятий

Юнак із ворогом почав:

Ніхто не чув, як ворог клятий

Юнацьку голову відтяв;

Ніхто не бачив, як терзали

Юнацьке тіло пси вночі,

Над ним розпачливо ридали

Лише нестримані дощі.

Над ним схилялись, – щоб сховати

Від сонця, – тіні будяків…

Чи спом’яне ж країна-мати,

Як буде свято святкувати,

Своїх загублених синів.

V

Вона ж лишилась самотою.

Даремно, гірко плачучи,

Вона сиділа під вербою

Щоночі милого ждучи.

Даремно бідна сиротина

Не з’їла вдосталь, не спила,

Та кожну вільну копійчину

Собі на посаг берегла —

Юнак ніколи до криниці

Більш не приходив. Продала

Свій посаг людям. В жалібниці

Дівчина-наймичка пішла.

Ніхто не бачив, як ридати

Вона ставала в самоті…

Чи спом’яне ж країна-мати,

Як буде свято святкувати,

Ті сльози-зерна золоті!