Церква й янголи

Тобі, Тату, як привіт з України.

1

У завивалі тихих вечорів

Співає-думає церков бароко, —

І обсипається потужний спів

В зорі вечірньої огненний спокій.

Господен шлях – спустошені поля.

Проходить іноді Господь полями.

Спадає лист… Господь глядить здаля

На тліючі в спаданню плями,

На цвинтар білий, на хрестів юрбу,

На зграї гайвороння в мутнім небі. —

І тихо так одходить за вербу,

За обрій, за його багряний гребінь.

2

Мутніють досвітки над гаєм;

У сірих обріях поля.

І знов дороги умирають

В сухих рудавних коліях.

І знов іде широким колом

Дзвіниця синя з-за верби,

А там ген-ген на видноколі,

– Село й спустошені горби.

– Тріпоче вітер бубонцями,

Зростають рідні пустирі.

А понад ними пастухами

Ідуть два янголи в горі.

Вони, як велетні повстали,

Мов по воді полями йдуть,

І бачиш ти, рожеві далі

Юрбою янголів цвітуть.

3

Під вечеровим розсипом огнів

Зростають чорними садами ночі,

І от розбуджений пташиний спів

Пітьму важку срібляним током точить.

Ах, се країна попелу й пожежі!

Непевні в ній будівлі деревляні —

Хвіст лисячий огня не вбережеш,

Коли він чоловічий зріст дістане.

– Дзвіниця деревляна загуде:

Жаліється і бовкає над силу,

Мов за тріским огнем, на неї йде,

Змежаючи безмежність – всесвіт цілий.

І от побачив зір паламаря,

– Там, де у тьму зникає шпиль дзвіниці,

Мов янголи над зводом вівтаря

Знялись в тривожній ореолі птиці.

І він глядів у миготіння крил,

І бачив – тихо янголи кружляють,

А проміж них промінить твердо шпиль

Над обступаючими ніч полями.