II

Іноді живеться на світі білому весело. Я вже не сумував, мій шлунок був спокійний. Я почав підготовляти Зосю. Вона часто переривала мої лекції, вигукуючи славу моєму розуму. Все було прекрасно.

Але поволі наближалося п’ятнадцяте число. Це число, ти це добре знаєш, трагічне: воно непаристе й гірше, ніж чортів тузінь, бо службовці саме тоді одержують платню, а статечні квартиранти платять за помешкання. Для нашої хазяйки це число було надійне, як веселка для християн. Вона з охотою оповідала, що саме має купити на ті гроші, що ми заплатимо. Коли вона мріяла, її обличчя набирало молитовного вигляду. Ти, Ромо, прийшов веселий з посади. Ти, потираючи руки, ввійшов у кімнату і, між іншим, спитав у кондукторші:

– А що б ви сказали, Маріє Микитовно, якби в нас не було грошей заплатити?..

– Господи, – очи Марії Микитовни звернулися до ікони, – це ви пустуєте.

– Ні, немає грошей.

– А коли ж будуть?

– Бог його знає, – побожно промовив ти.

Хазяйці очи заблистіли, скотилася одна сльоза, впала на кофточку й розтала чорною плямою. За нею друга, третя, десята… Я одвернувся. Я не можу дивитися на сльози.

– Я – негідник! – вигукнув ти. – Признаюсь перед вами. Я брехав, я не служу. Проклинайте мене, я рву на собі волосся. – Твої руки били тебе в груди.

Двері відчинилися. Смуга сонячного світла раптом пронизала денні сутінки кухні, в дверях стояла m-me Торгакова.

– Що це у вас таке? – Колишня хазяйка глянула на теперішню хазяйку. – Це цей халамидник Рома? І терпить світ таких людей! Хіба вам очи повилазили, – звернулась вона спочатку до тебе, а потім до мене. – Кого ви оббираєте, кого ви об’їдаєте?

– Мадам Торгакова, ви за свої слова одвічатимете, – озвався ти. – Ви мовчіть, я про вас знаю чимало. Це цей чудак може думати, що ви свої кофти носите на базар. Я знаю ваші ґешефти. Ви берете під заклад за копійки те, що коштує карбованці. Людей ви оббираєте, а не ми. У вас у середині плити куб самогонний стоїть.

– Спасителю наш, ізбави нас віт такої напасті, – m-me Торгакова побожно перехрестилася, тихо залишила кімнату й обережно зачинила за собою двері.

– Не плачте, Маріє Микитовно. Не плачте. Всі ми, я, він і ви, нещасні, ні в кого у нас немає за душею копійки. Не сердьтесь на нас. Ми, як станемо людьми, дамо вам багато-багато грошей. – Ти ці слова сказав, як дитина, щиро, з вірою. Кондукторша навіть підвела голову. – А поки що давайте жити комуною. Я завтра візьму мої книжки й понесу на базар.

– Де вони? – спитала кондукторша.

Ти, Ромо, підійшов до моїх підручників і ласкаво, як козак любимого коня, похлопав по книжках рукою.

– Це ж мої, – крикнув я.

– Хіба неоднаково, що значить мої, твої?

Я засоромився. Я нічого не сказав, коли мої підручники другого дня ти, мій друже, взяв під пахву, хоч вони мені дуже були потрібні. Та й що я міг сказати? Ти, Ромо, володів надзвичайним даром переконувати людей. Книжки ти звичайно тоді продав, але де гроші ділись? Їх кондукторша не одержала. Вона плакала цілих три дні підряд. Мене той плач так знервував, що я ні з того, ні з сього сердився три дні на Зосю. Кондукторша хотіла нас виселити. Вона прохала, вклонялася. Але куди ми могли дітися? Я взяв свою нову куцину. Я згадав про m-me Торгакову. Вона якраз доїла козу, коли я до неї зайшов.

– Купіть у мене куцину!

Мадам Торгакова недовірливо повернула голову. Вона напевно боялася, щоб я її не підвів. Круглі очи зацікавилися, але дивилися сторожко, вивіряючи. Потім вона встала, витерла об фартуха руки, мовчки взяла мою куцину й пішла в суміжну сонячну кімнату. Обдивлялася довго.

– На селі може б хто й купив, а тут навряд… – про себе пробурмотіла m-me Торгакова. – Не треба мені її.

Я взяв куцину й хотів виходити.

– Куди ви? Стрівайте. Вам же грошей треба, – далі вона красномовно мені доводила, що на світі дуже багато нещасних людей, але й добрі є. Наскільки я зрозумів, вона себе зараховувала до останніх. Вона, мовляв, жаліє мене, вона знає, як скрутно жити студентам. – Два карбованці візьмете?

Два карбованці? Може, мені почулось? Спересердя я вирвав куцину.

– Не можна ж так гарячитися, – порадила m-me Торгакова. Нарешті ми зійшлися на трьох карбованцях. Я вирвав із рук перекупки зелененький папірець.

В кімнаті кондукторші застав тебе, Ромо, з хазяйкою. Вона прохала, щоб ми залишили її світлицю. Я знав, що кондукторша боялася йти до міліції. Ти ж, Ромо, всіх у цьому невеличкому червоненькому будинку налякав, тебе боялася навіть інженерова собачка. M-me Торгакова переказала кондукторші, що ти працюєш сищиком. Та й ти, Ромо, сам не раз натякав на щось страшне, велике, чого, мабуть, і сам боявся. У розмовах, де згадувалося ім’я якоїсь великої особи, ти авторитетно казав, що недавно з тією особою довго говорив про контрреволюцію. Ти тоді, Ромо, сердито дивився чи на кондукторшу, чи на m-me Торгакову. Ці жінки в такий момент, напевно, почували себе великими контрреволюціонерами. Я кілька разів помічав, як зніяковівши жувала губи m-me Торгакова. А ти іноді, коли насмілювалася m-me Торгакова заперечити, підносив палець на рівень вуха, сварився ним.

– Ви не забувайте, шановна m-me Торгакова, що ваш небіжчик чоловік, хоч унтер, але офіцер. – Це завжди пригноблювало унтер-офіцершу, хоч істоту її наповнювала радість, що вона шляхетна, що її чоловік був офіцер.

– Маріє Микитовно! – сказав я, ввійшовши в кімнату. – Нате – ось вам гроші.

Кондукторша взяла й знову заплакала.

– Що ви мені в насмішку даєте, чи що? – крізь сльози питала вона.

– Дурень. Дав би мені і сліз би не було, – сказав ти тоді, Ромо.

В кімнаті було сумно. Я лише тепер помітив, що на ліжкові не стало ковдри з німфою й сатиром. По кутках висіло чорне павутиння. Підлога давно не вимивалася. Кондукторша більше вже не прибирала свою світлицю. День за днем посуд, одяг ішов на низ до m-me Торгакової. Грамофон із блакитним рупором німо перейшов до перекупки. На моїх очах відбулася руїна господарства маленького, бідненького, але збираного роками.

Ромо, Ромо! Цьому винуваті ми. Може, якби ми не піддурили хазяйки, вона взяла б якогось квартиранта із грішми.

Мені здавалося, що тебе мучить сумління. Ти став задумливий, тихий, перестав патетично говорити. А одного ранку, прокинувшись, я не побачив тебе біля мене. Ти не ночував вдома. Я ревнивий: одівшись на скору руку, побіг до Зосі. Вона вийшла мені назустріч з сонно-тьмяними очима, в легенькому капоті. На повненьких ногах без панчіх, взутих лише в невеличкі, оторочені хутром, черевички, гралося цікаве сонце, що заглядало крізь занавіску; воно золотило ледве помітні золоті волоски на рожевій шкірі. Зося, помітивши, що я дуже пильно дивлюся на ноги, соромливо сіла на крісло, опустивши поділ, але одночасно ширше відкрила груди. Вона щойно встала з постелі, почувши мій стук.

– Чого ти прийшов?

– Ти сама?

– Сама.

Справді, який я дурень. Я тепер лише згадав, який ти, Ромо, некрасивий, та крім того ж Зося не знайомилася з тобою.

Я сказав Зосі, що прийшов заніматися. Якраз випав день перших лекцій в інституті. Зося умилася, вдяглася, потім ми з нею поснідали.

– Завтра приїдуть мої батьки. Будь розумний, то й далі буде добре, – порадила Зося. – Гляди, не смій закохуватися, а то твої блискучі очи викажуть. А я не хочу обіжати папу й маму, вони думають, що я ще зовсім маленька дівчина: недавно лише одучила папу садовити мене на коліна.

Вона засміялася й сіла мені на коліна. Я боявся опізнитися на лекції. Швиденько позанімався й вийшов на вулицю.

Місто мене вже не так ображало. Може, я звик до нього, а може, воно подобрішало, стало гостинніше. Принаймні люди дивилися звичайно, і я йшов по вулиці міста так твердо, як і на селі. В інституті мені повезло: через одного знайомого мені пощастило взяти роботу, що мала одібрати цілий тиждень, сім день і ночей, які тепер були вільні, бо мали приїхати Зосині батьки.

Радісним я йшов з лекції додому. У моїх ухах співало місто пісню, ні, не пісню, а гімн радости, щастя. Я сам дивувався, відкіля взявся такий настрій. Зустрічним я ні з того, ні з сього говорив: «пробачте», підіймав папірець і з галантним поклоном повертав назад, одній бабусі запропонував донести даремно до дому важкий кошик, але вона образилась і мала мене за підозрілу особу, як говорив це її сердитий погляд.

Прийшовши додому, я оповідав цікаві анекдоти кондукторші. Навіть вона сміялася.

– Чи не достали ви грошей, часом, що такі веселі? – спитала вона. На жаль, грошей я не добув. Але що гроші, коли в мене є ось робота. Кондукторша махнула рукою.

– Що мені з вашої роботи? Знаєте що? Мені трапляється квартирант. Може, ви десь у якого товариша зможете жити?..

– А Рома?

– Його нема вже другий день.

Де ж дівся ти, Ромо? Я думав, що ти опинився під автомобілем. Я взяв у Зосі газету, моє серце боліло, я не дихав, коли почав читати «нещасні випадки». Але про Рому, мого друга, там не згадувалось. Я з того часу стежив за газетами, нарешті вирішив, що ти пропав «без вісти».

На другий день після розмови з кондукторшою, мені один товариш запропонував жити з ним і разом учити лекції. Я слізно попрощався з кондукторшою, вийшов з осиротілої світлиці, що була брудна й неприваблива, забравши невеличке своє майно. На щастя мій товариш жив недалеко. Я занімався із Зосею й далі. Зося мене познайомила зі своєю мамашею, що була в однаковій мірі й дурна, й горда, й товста. Мамаша мала кілька підборідь, що круглими м’якими складками нависали одне над одним, вона чванилася з того, що її чоловік інженер. Взагалі в тому районі бідному, некрасивому з сірими будинками, перекупками, якимись людьми, що я їх частенько й тепер зустрічаю на базарі, де вони кричать, вперемішку з непристойностями: «чорна програйоть, біла виграйоть», «інженер» було магічне слово. Воно багатьом нагинало голову й надрізувало язика, а ріжним «мамашам» давало волю експлуатувати прислуг, годувати їх іржавими оселедцями за п’ятак, бити, – всього не перелічиш. Зосина мамаша, коли я приходив, наказувала мені витирати ноги, в кімнаті не курити й не кричати, коли я захоплювався, з’ясовуючи біном Ньютона. Вона не залишала своєї доні зо мною на самоті. Вона добре пам’ятала свою молодість. Але стара, знана істина, що молодість не вертається. Інженерша не хотіла, щоб її донька роз’ятрювала ніжні, пекучі рани. Вона спочатку уважно слухала, потім куняла, голова її нахилялася настільки, наскільки дозволяли численні підборіддя. В такі моменти ми з Зосею цілувалися. Найгірше для мене був обід. Я розучився їсти виделкою та ножем, я сидів напружений до тремтіння. Я слідкував, як хто бере м’ясо, як хто тримає виделку. Напевно, через мою напруженість я проливав борщ на скатертину. Інженерша вважала обід таїнством, ні словом не обзивалась, але після обіду вона одводила мене в безлюдний куток і читала цілу лекцію з настольної книги «Як поводитись у вищому світі». Сама вона строго додержувалася звичаїв, дарма що релігійна була, проте не христилася по обіді – це вважалося за кепський тон. Погано мені жилося, я почував себе не вільно, боявся за свої рухи, не можна навіть було тепло глянути на Зосю. Бідна Зося. Вона теж нудьгувала. Вона лаяла свою мамашу поза очи.

У суботу я з’явився до інженера оновлений: я купив собі одяг та новенькі ботинки на гроші, що я одержав за роботу. Замість похвалити інженерша сказала:

– Їсти нічого, а теж…

– Що теж? – скрикнула Зося. – Ти ніколи незадоволена. Ти недовірлива. Ти от сидиш тут, як печериця. Тобі, може, заздро, що мені двадцять років?

Зосю я непомітно сіпав за рукав, але це не допомагало – вона «розійшлася». Мамаша спокійно встала, взяла своє мереживо, лише на дверях спинилась обізвати свою доню дуркою. Серце своє зігнала на прислузі, з кухні чувся крик інженерші та плач прислуги. Ми цим гармидером скористалися і обмінялися поцілунками безліч разів. Зося притягла вухо до свого ротика з підсмикнутою вгору губою:

– Мартене! О, мій любий Мартене! Завтра наші підуть до театру. В мене завтра болітиме голова, я залишуся вдома.

Я швиденько попрощався із Зосею, швиденько збіг по східцях. Я був такий веселий, що ледве не збив з ніг m-me Торгакову, вискочивши з хвіртки. Вона несла кошик, що в ньому боязко задзвеніло скло.

– Куди це ви?

– Додому.

– Що це не видко вашого Рому? – єхидно запитала m-me Торгакова.

Ромо, Ромо! Я про тебе забув. Пробач, друже! А коли перекупка з хіхіканням оповіла про твоє нещастя, називаючи тебе моїм другом, я відрікся від тебе. Я запевняв перекупку, що ти мій випадковий знайомий. Я согрішив перед тобою більше, ніж апостол Петро перед своїм учителем.

Ромо! Я уявляю після слів перекупки, як тебе спіткало нещастя. Була ніч осіння, тепла, ясна. Ти примружував очи й дивився на небо. Зірки горіли на чорно-синьому небі, як далекі вогники в пустельному степу. Твої думки десь були поза тобою, ти їх виразно бачив, як своє обличчя у свічаді. Ти забув і про злиденне життя, про недоїдання, ти мріяв. Ти йшов, гордо закинувши голову. На дорозі стояв ліхтар, не зоря, а ліхтар із неживою електрикою. Ліхтар висів на стовпі, де хтось наклеїв невеличку афішу приблизно такого змісту: «Громадяни, допомагайте селу! Місто – селу книгу». Мабуть на плакаті більше нічого не було. Звичайній голові це нічого не лає. Але ти, Ромо, геніяльний. Ти забув про зорі і всмоктував очима чорні великі літери. Дві зорі стали тобі замість очей.

– О, люди, які ви мізерні! Ви щодня ходите, бачите цей плакат і обминаєте його, як і мене! – крикнув або подумав ти. – Але ми з цим живим папірцем рідні. Ми обидва маленькі, непомітні, не варті уваги. І цей папірець почув у мені братню кров, він став живою істотою, він заговорив своїми літерами, він переказав мені справжній зміст.

Допіру ти продав мої підручники. На гроші ті ти купив у крамниці пляшку або дві вина, шоколаду, може, ще цукерків. Ти не їв їх, ти беріг їх, як Плюшкін свою плісінь.

Ти навіть боявся додому йти ночувати. Лише коли всі спали в нашому будинку, ти переліз через ворота й заснув із козами, обнімаючи пляшку, як прекрасну жінку. Прокинувся ти раніше, ніж твої сусіди-кози. Денне світло мучило, сліпило твої очи, – ти нетерпляче чекав на вечір. Ти виходив усе місто, твої очи презирливо одсікали погляди прохожих, що непорозуміло позирали на вино. Потім ти зайшов до якоїсь установи, де сидів на витертому стільці твій знайомий. Ти добув там чистенький бланк із печаткою установи. Як це тобі пощастило, я не можу придумати. На бланкові ти щось написав і за когось підписався. Твої руки чудово володіли ріжними почерками.

Я пам’ятаю ще з гімназії, як ти виставляв собі п’ятьорки та підписувався за всіх учителів у своєму щоденнику так гарно, що їх, коли викрився підлог, узяв сумнів, що розписувалася не їхня рука. Підвів тоді тебе класний журнал, де стояли стрункі одиниці, двійки. Ромо! Ти, читаючи це місце, не сердься, я знаю, що тобі ставили їх здебільшого за неуважність та за те, що ти іноді влучав у вчителеву лисину папірцями, пускаючи їх із гумки.

З бланком ти сміливо ввійшов у театр. І в антрактах ти зворушливо промовляв до публіки:

– Американський авкціон. Прекрасний старий портвейн із княжеських льохів, – кричав ти щосили. – Громадяни, на користь селу!

Авкціони тоді не були шаблоном, і громадяни набавляли по гривенику. Успіх тебе не покидав того вечора. Ти заробив на поганенькому винці чимало. Ти захопився авкціонами. Ромо, ніколи не треба захоплюватися надміру. Тобі повезло на другий і на третій вечір, але на четвертий чи на п’ятий ти звернув на себе увагу якогось чоловіка, що стояв біля входу. Він стояв і нічого не робив. Коли ти показував контролерові свій документ із підписом і печаткою, чоловік, що нічого не робив, витяг голову з коміра, як їжак. Якщо цей чоловік був у окулярах, то він їх зняв, протер хусткою, бо очам здалось, що на папері була печатка його установи.

– Ви з нашої установи? – спитав він.

Ти, Ромо, позеленів, поблід, язик твій онімів. Контролер хутко зиркав то на тебе, то на цього цікавого чоловіка, то на папірець. Біля вашої трійки збиралися люди, що питали один одного «що», «як»?

– Разойдісь. В чом дело? – З цього окрику ти почув дух міліціонера й затремтів.

– Що ви скажете, товаришу, относительно цього типа? – спитав службовця міліціонер.

– В нашій установі такого нема.

Публіка загуділа, зашушукалась.

– Пайдьом зі мною. В районі разберьом.

Ти сидиш у кімнаті з маленькими віконцями біля самої стелі. З нудьги ти стежиш за ногами ріжної форми, ріжного взуття, що проходять біля віконець.

Я думав, Ромо, про тебе довго, я довго не міг заснути, але поволі твій образ обволікав туман, а намість нього ставало Зосине обличчя. Я також нетерпляче чекав свого вечора, як і ти.