Жінці

Коли вільна ти,

Скажи,

Що таке брехня?

Я знаю

Про що ти так мрієш завзято,

Спустивши на оченька вії,

Як спуститься нічка на землю,

Як тихо,

Як темно,

Як глухо у хаті, мов в небі:

Я знаю,

Тоді то у тебе

Дівочії мрії палкі, соромливі,

Свавільно і грубо ведуть перед тебе

Палкого і дужого, голого, спраглого мене!

Я знаю —

Малими зубками гадючкою в щоки мої ти впиваєшся,

Нахабно і буйно ти очи цілуєш у мене і губи,

До грудей ти моїх пригортаєшся щільно,

Як явір до дуба,

І сором забувши дівочий і чесність,

Ти ручкою ніжною пестиш мої груди,

Маленькою ручкою ведеш по бокам,

А там

І смаглявий живіт, як яблучко пестиш рум’ян,

Як пчілка у чашечку квіту

Ти пальчиком влазиш в пупочок,

Торкнеш, залоскочеш,

Кусаєш, регочеш.

І знову

В дорогу

Пустуючу сунеш ти ручку

У низ

На стегно, на ноги…

І ти вся тремтиш, як листок на вітру,

З насолоди ти в’єшся, як вуж у яру,

Руками,

Устами,

Грудьми

І ногами

На мене падеш.

І меркне світ,

Полає любов…

Я знаю

Про що ти так мрієш із ночі,

Як ручки пухкії і стегна округлі

І ніжки від сонця травневого смуглі

Простуєш на м’якому ліжку,

Як перси налиті, мов яблука спілі

Ти пестиш руками, —

Я знаю.

Що шепчеш тоді ти устами,

Я знаю,

Кого тоді кличеш думками,

Я знаю…

Як стегна з бажання колишуться білі,

Здригають коліна,

Як ти витягаєш, ламаючи руки,

В глуху темінь ночі —

Я знаю,

Чого душа хоче.

Я знаю —

Я знаю ті мрії дівочі невпинні, палкі, ніби лава,

Буйні і нахабні, злорадісно грубі.

Коли віддаляється день і нічка надходить лукава, —

І тихі, смирні, соромливі,

І боязливі такі, ніби слава,

Коли тверда дійсність веде життя дном…

Я знаю —

Як тіло своє ти руками ласкаєш,

Як груди стискаєш,

На білих, м’якеньких подушках,

як ніжки пухкі розставляєш,

Я знаю,

Як палко бажаєш,

Щоби попестив тебе й я.

Я знаю,

Як мучиш мене ти ночами

Руками,

Устами,

Грудьми

І ногами,

І лоном,

І знаю,

Як котишся з стоном

Не заспокоєна…

І тільки не знаю,

Чому, коли стрінеш мене на дорозі,

То женешся, втікаєш від мене в тривозі,

То ховаєш за блиском горючих очей

Всі мрії й бажання бурливих ночей,

І ділиш надвоє себе:

Невільника й пана.

Хіба

Повік то душа твоя буде

Раба?

І ділиш надвоє себе:

На правду й брехню.

Невже

Тобі буде вічно святе все

Чуже?

І тільки не знаю

Чому,

Ти не хочеш покинути

Тьму?

Ти мрієш порою

В глибокий, понурий, опівнічний час:

А що,

Коли б відчинилися двері

І я увійшов?

Тоді б…

Ні! Кричать ти не стала би з ляку,

Із радістю перси і лоно мені б ти дала:

Бери і давай!

Ти мрієш не раз

В глибокий, понурий, опівнічний час:

А що,

Коли б до нього прийшла раз я сміло.

Прийшла і сказала:

– З тобою

Я мент упиватись бажаю любов’ю! —

І з шат увільнила б бажаюче тіло,

Чи в нього би що затремтіло,

Чи б хтіло?..

Лиш сміло! Лиш сміло! Лиш сміло!

Покинь, не питай.

Люблю ж бо я тіло

І – май!

Дівчино, собою ти будь,

Людиною будеш тоді!

З моралів старих, як з іржавих кайдан

Звільни свою грудь

І будь

Вільна і чудова всі дні.