Балада про плуг

Він у землі лежав здавна,

Урослий в надра лук,

Він ждав когось, когось він звав,

Цей заржавілий плуг…

І вітер брязкіт ніс кругом:

«Де мій одвічний плуг?»

Пройшли літа, пройшли вітри

Блакитним туманом…

То ж скільки він в землі лежав?

Ніхто не знав… Давно…

І кров людську з боїв в степу

Він пив, немов вино.

І більше, дужче все ржавів

І в землю западав…

Пройшла від тирсою степів

Війни важко хода.

А плуг лежав в масній землі,

А плуг людини ждав…

Вона прийшла, прийшла з степів,

Із чорної землі…

Прийшла весна, а навесні

Летіли журавлі.

До плуга руки простяглись,

– Не руки – мозолі.

І плуг пішов углиб навскіс,

У чорнозем, в тепло…

І плуг людині показав,

Де щастя джерело:

У глибині, у теплоті

Зернятко проросло…