«Тато мій замучений і тихий…»

Тато мій замучений і тихий,

Горбоносий стомлений єврей.

Він од кашлю ледве-ледве диха

І вночі шепоче: «вей, вей, вей».

Все життя він марив лиш про спокій,

А на скрипці скиглив у пивних,

Пропливали каламутно роки

На човнах дірявих, життьових.

Але тато не згубив надії

Про Сіон синяво-золотий.

Каже він: «душа єврея мрійна

В ньому мусить жити і рости».

Каже він, що я чужа й далека,

Бо мезузу й тору не люблю,

Бо не марю про сіонську спеку,

А в ячейку ввечері ходжу.

Тату, тату. Ханаан далекий,

Казка, мрія, вигадка чужа.

Я працюю на заводі «Века»

Й жовтенятко в мене дитинча.

Я не знаю водів Іордану,

Смутку кедрів і легенд старих

Про Мойсея і верхи Ливану,

І пісень про згаслих, неживих.

А колись старе умре й потоне,

І Сіон не буде голубим.

Він зміняє колір на червоний

І постука у комуни дім.

А тепер я знать його не хочу,

Ти ж мене, татусю, не клени.

Хай твої, од сліз погаслі очи,

А мої ж веселі і ясні.

Я працюю на заводі «Века»

Й жовтенятко в мене дитинча.

Голубий Сіон мені далекий,

Як легенда давня і чужа.