«Україно… Степ та поле…»

Україно… Степ та поле

чорноземні розляглись,

їх одмухують тополі,

оперізує їх ліс.

Рівний степ… як на долоні,

небо – синяя гора,

по степу мчать бистрі коні,

по степу лунає храп.

Їду. В серце ллється радість,

ллються хвилями пісні…

і лунає гімн Дніпра десь…

Чи то в казці, чи ві сні?

К-га-к-га-а – ґеґочуть ґави,

Мітингують: степ – сельбуд,

та цілуються заграви

з небом, з вітром на степу.

Он колони навколо,

чую близький крик коня…

Гей хутчіше, балаголо[18],

«степових» своїх ганяй!

Сонце гасне. Небо літнє

вже сховалось в синій млі…

Тпр-ру! і стали коні пітні

і приріс віз до землі,

все сховалося у пітьмі,

з днем і степ уже зомлів.

А навколо – степ та поле

чорноземні розляглись,

їх одмухують тополі,

оперізує їх ліс.