В день святого Юрія

Не мені, не мені судилося

Сіять мак на твоїх полях…

Ой, Пречистая Діво, змилуйся,

Пом’яни в своїх молитвах…

В день святого весняного Юрія

До криниці по воду йшла…

Божевільною білою бурею

За криницею вишня цвіла…

Міліони прозорих метеликів

Прославляли життя і смерть…

Запашних міліони келихів

П’яним медом наповнені вщерть…

І стояла у сні під криницею,

Снила ніжно весняним сном,

Причастилась весни таємницею,

Золотим весняним вином.

І було наче зоряна ніч вино,

Помутились думки мої…

Тільки чую: – Хороша дівчино! —

Гей, коня мого напої…

Подивилась, а поруч стомлений

Білий кінь, як птиця тремтів…

А на ньому хтось соняшним променем

В біло-злотнім убранні горів…

Ой навіщо я подивилася?

Чарівний біло-злотний птах…

Не мені, не мені судилося

Сіять мак на твоїх полях.

Се ж його променясті кучері

Я тримала в своїх руках,

Як тугим перевеслом мучила

Хвилю золота в пишних снопах…

Чи не його се очи вдосвіта

Я угледіла в небі колись,

Коли світлими росами хтось ридав,

Схід мережив брилянтом сліз?..

Се ж для його убрання пишного

Золотило сонце сніги,

Гаптувало між білою вишнею

Самоцвіти свої дорогі…

Се ж його червоними маками

Усміхалися влітку уста…

І крижані крапельки плакали,

І дзеркалилась в цебрах вода…

Та навколо святого Юрія

Білим сяйвом вились пелюстки…

Божевільною білою бурею

Танцювали свої танки…

Напувала коня похилого,

Помутилося все в ту мить…

І спитала вершника білого:

Може б в хату зайшов спочить?

Усміхнувся… На тлі зеленого

Золотою гадючкою спис…

– Чи нема на війні нареченого?

Ти за нього мені молись…

У нестямі до ніг схилилася,

Розтопила душу в сльозах…

Не мені, не мені судилося

Сіять мак на твоїх полях…

Тупнув кінь і знялася курява,

Закрутився далеко шлях…

Зникли очи святого Юрія,

Чарівний біло-злотний птах…

І, цілуючи білий слід його,

Проридала душа свій гріх…

Ой навіщо до раю світлого

Вводиш, Боже, вродливих святих?