Біла тиша

І

Упала снігова завіса

і відслонила

далечінь:

лежить села

тоненька риса,

мов на папері

темна тінь.

Вітрець дими тонкі колише

ніщо й не хрусне

по снігу:

здається

стала біла тиша

і слуха

таємничий гул.

А гул росте,

немов заграва,

і вже ступає на поріг…

– Чи скоро ж

безгомінь білява

впаде йому

до ніг?

ІІ

Село закуталось

в солому —

та й спить.

А вечір із-під верб

насупивсь.

В полі голубому

хтось загубив тоненький

серп.

Тепер нікому не потрібно

його блискучого жала:

стара зима

гаптує дрібно

мережку мрійну

для села.

І спить село.

Сліпі віконця.

Степи —

до пояса! —

в снігу.

Невже чекатимуть,

щоб сонце

Збудило весняну снагу?

А я ж —

схвильований —

із міста,

Де рвійно —

день і ніч без сну —

могутній

пазуху розхристав

і сам собі кує весну!

Кує.

Не розгинає стану,

схилив напружене чоло.

Скоріше б сонце

Дніпрельстану

із-під руки

його зійшло!

Нехай би заспані

віконця

Із-під солом’яних брилів

свінули сяйвом

і без сонця

в пітьму засніжених

полів!