Персей та Андромеда

Зелена, білогрива хвиль юрба.

З піску рудого чорна гостра скеля;

На ній і часу і вітрів різьба.

Як паща дихає морська пустеля,

Під небом бурим, вагітним од хмар

По надбережжю жовту піну стеле,

Вітрів і хвилі жовтий перегар,

І вогкий шум, і від каміння тіни

І сонця тьмяного задушний жар.

Ген з пелени зеленої дельфіни

Спливають і медузи крізь глибінь,

Стоять в застиглості байдужій – сині.

Ступнями ніжними на гостру рінь

До каменя прикуте тіло діви;

Його пронизує одчаю тінь;

Над ним кружляють меви галасливі.

Її за ними не слідкує зір,

Глядить на обрій, в тумани чадливі, —

Там піни і води до неба вир…

Тріпочуть в неї вії золотаві —

То бурею наближується звір.

Вилискується з пінистої лави

Луска на животі спижева, хвіст,

Полоще блиски огненно-синяві…

Ось надимається, як чорний міст.

Не знає діва, де подіти тіло,

Як тепле молоко, як ніжний лист…

І груди і живіт затріпотіли

Під звоями живих рудавих кіс,

А ноги розпросталися без сили…

Та враз – чи сон… – крилатий кінь підніс

Над нею очи і шолом героя…

З безодні рев, а зверху меч заблис.

Крізь вії бачить пломеніє зброя —

То креше меч удари вогняні…

Герой і звір пірнули в вир обоє.

Схопилися, лиш клекотить на дні;

Заборсалось – і з піни кінь крилатий

І гнівночолий вершник на коні.

Не знає діва: ждати чи тікати.

Даремно, – в тіло в’їлись ланцюги…

Ах, бедра й перса в коси не сховати…

Вже він цілує сплет її ноги,

Під грудьми чує хижі владні руки

І спраглий трепет мужньої жаги.

Об скелю ланцюгів розтятих стукіт.

Кладе її між крил. Басує кінь.

Летять – а в глибині німіють згуки.

І тільки хмарами крилата тінь

Як чорна пляма потягла за ними

В мінливому хаосі миготінь.

Уста до уст озерами нічними, —

І він сказав: «О, діво, день погас.

Під зорями Еллади голубими

Як сонний лебідь нас несе Пегас».