III

Цілий день я прибирався, щоразу я дивився на годинник. Коли догоріли на високій сірій дзвіниці рожеві промені заходу, я стояв уже на пустирі. Тут було найбезпечніше чекати. Біля мене никали собаки, одкидаючи від себе великі тіні. Вони крутилися біля мене, інколи гавкали, але близько не підходили. Нарешті я крізь дірку в паркані побачив, як вийшла пара з будинку: присадкуватий інженер обережно тримав руку своєї дружини. До мене долітали уривки їхньої розмови. Вони йшли до театру. Почекавши, поки вони зайшли за хвіртку, я вискочив прожогом зі своєї схованки. Скільки в мені було щастя! Скільки в мені було сили! Я скакав по східцях, як спритний клоун. Зося чекала мене. Вона тихенько пропустила мене в кімнату.

Зося теж нарядилась і причепурилась. Цей вечір для нас був святий. І ми обоє теж були святі. Ми кохали ввесь світ, нам здавалися люди добрими, щасливими, але ми найщасливішими.

Зося погасила в інших двох кімнатах лямпи, а у своїй залишила маленьку лямпку з рожевим абажуром. Маленька кімнатка видавалася розкішною. Ми мовчали, цокав ритмічно лише годинник. Зося сіла на ліжко, що стояло біля глухої стіни.

– Мартене, ти ніколи не забудеш мене?

– Ніколи.

– Йди сюди, скинь мені черевики.

Я сів на підлозі, застеленій килимом. Зосині ноги були красиві. Вона це добре розуміла. Вона навмисне наділа сьогодні коротеньку сукню й взула шовкові панчохи, що привабливо одтіняли литки, які здавалися при рідкому світлі лямпки надзвичайно рожевими й пружними.

– Що ще робити, – скинувши черевички, спитав я.

– Сідай на крісло.

Зося встала з ліжка й пішла до високого трюмо. Вона посміхнулася у свічадо, повернулася перед ним спочатку на один бік, а потім на другий. Потім запустила свої довгі пальці в густе волосся. Вона виймала шпильки і, тримаючи їх у зубах, зверталася до мене. Коса впала довгими хвилястими пасмами на плечі, на спину. Зося погасила лямпку. Кімнату наповнила густа темрява. Я не бачив нічого, але чулось, як легенько раптом стріскували кнопки, гачки.

Зося трохи одсунула занавіску, в кімнату зазирнуло лагідне живе світло місяця. Я побачив Зосю. Вона стояла біля вікна в одній сорочці й пильно дивилася кудись на низ.

– Зосю, чого ти задумалась? Може, схотіла чогось?

Вона пильно дивилася на свої пальці, що обривали й терли листя калачиків. Відчував, що думки якісь настирливі заволоділи нею. Часто буває в кожної людини раптова зміна настрою. Її тяжко з’ясувати; іноді впливає звичайна постать, що того часу проходить біля будинку й поза своєю свідомістю збуджує приховані глибоко почування, доти ще незнані. Із Зосею трапилося щось приблизно таке, вона перемінилася, навіть її брови, що завжди бували безтурботні і служили лише для того, щоб яскравіше відтінити й підкреслити веселі очи, тепер погрозливо роз’єдналися кількома рисочками і з’явилися маленькі ямки на щоках, що виявляли сумний біль.

– Чого задумалася? Може, схотіла чогось? – після довгої павзи спитала вона. – Завжди мені кажуть: «може схотіла чогось, цукерок». Обридло. Ще коли я була мала, годуючи цукерками, думали, що крім них я нічого не хочу. І вчили навіть так, щоб не пошкодити здоров’ю і вчили через те, що мої подруги вчилися. Якби вони не вчилися, то… Я здатна була; це дало привід говорити, що я розумна. Згодом я себе стала вважати й за красиву, а одного разу, коли фотограф, знімаючи мене, розсипав компліменти моїм плечам, шкірі, прохаючи ще на один ґудзик розстібнути кофточку, я переконалася, що я справді красива. Мені тоді навіть неогидливі були дотики старих, зеленуватих зморщених пальців… Ну, а як людина довідається, що вона найкраща, на чорта тоді вчитися, робити… – Зося захвилювалася, в місячному світлі її плечі сіпалися. Вона на момент схопила своє волосся й затулила ним очи.

– Перестань, Зосю, – намагався я заспокоїти.

– І от я, – продовжувала напружено Зося, зовсім незважаючи на мої слова. – Я покохала тебе першого, дуже покохала. Моїм вередам немає краю. Раз я захотіла, то не буде ніякої перепони. Я цілі вечори, цілі ночі обнімала тебе, і коли ти йшов, як сонце сходило, від мене, моє серце нило, боліло. Після твого відходу я плакала. – Зося здригнулася; видно було, що вона себе досі стримує, вона зняла ковдру і вкуталася нею. Але її бив холод, вона стукала зубами; інколи тяжко проривався плач. – Мені хотілося тебе собі залишити, залишити назавжди. Мені боляче було, що ти напевно думав про мене, як про розпусну жінку. Мені хотілося, щоб ти став моїм чоловіком. Ти б узяв мене за жінку? Кажуть же, що я непогана. Але я знала, що ти бідний, що мене, коли я вийду за тебе, батьки проженуть із дому, ми житимемо у злиднях, спочатку не зважатимемо на них, а далі станемо підозрілі, сперечатимемося. У такій обстановці я тобі хутко набридну, ти вважатимеш мене за шматок м’яса, інколи битимеш, а потім кинеш. А я або повішусь, якщо вистачить сили, або ж плюну на все й піду зухвально курити цигарки, говорити непристойності. Яка гидота!

Замовкла Зося, мовчав і я.

Раптом Зося кинулася до мене, як дитина, сіла мені на коліна й обняла мою шию руками.

– Ти ж не думаєш про мене погано? – Вона не дала мені часу відповісти. Хутко, в муці скрививши обличчя, вона заговорила. – А справді відкіля я взяла, що про мене мусять думати гарно? Я гидка, балована. – Зося схилилася мені на плече. У неї настрій нагадував біг хвиль: то підіймався високо з шумом, тривогою, то падав зовсім низенько, тихо, лагідно. Я Зосю такою бачив уперше. – Я ніколи б не вийшла за такого тебе, – знову заговорила вона. – Я не хочу працювати, я хочу, щоб я жила, як захотіла, щоб увесь час був мій. Якщо я вийду заміж, так тільки за такого чоловіка, що був би в мене під підошвою і щоб мав гроші.

– Продаси себе! – через щось знервувавшись, кинув я.

Хтось задзвонив. Ми обоє здригнули. Зося прислухалася.

– Хто ж це?

Знову протяжно й погрозливо протремтів дзвінок.

– Ховайся куди-небудь.

Я оглядав кімнату, але не знаходив підходящого місця.

– Ну, сховайся під ліжко або що.

Зося накинула щось на плечі, вже під ліжком я почув, як вона відчиняла двері.

– Чого ти так довго не відчиняла? – сердито проговорила мамаша.

– Я заснула, в мене боліла голова.

Інженерша зайшла в Зосину кімнату. Мені здавалося, що вона все пильно оглядає. В кімнату зайшов і інженер із донькою.

– Чого ви так рано прийшли?

– Та, дескать, квитків не дістали, а потім, дескать, погуляли… і вернулись додому.

– Я хочу спати, – промовила Зося.

Батьки залишили кімнату, з кроків можна було знати, що вони перейшли їдальню, середню кімнату й пішли до своєї спальні.

В кімнаті лямпи не світили. Я з-під ліжка бачив, що Зося сіла на кріслові проти мене. Вона не озивалася, напевно, чекала поки батьки ляжуть спати. Крізь напіводчинені двері падав вузенькою смугою жовтий світ. Інженерша підійшла до дверей, одчинила їх. Вона теж уже розділась і видавалася мені ще товстішою.

– Надобраніч, – поцілувала вона Зосю, що кинулася їй назустріч. Потім мамаша ще перехрестила доньку. Вона, скінчивши свої обов’язки, не одходила від кімнати.

– Ти молилася Богу? А то я щось не бачу ні вранці, ні ввечері, щоб ти хрестилася.

– Мила моя! – перебив її голос чоловіка, що, мабуть, лежав уже під ковдрою. – Іди спати.

За матір’ю Зося замкнула двері, а другі защіпнула.

– Ну, іди вже до мене, – прошепотіла Зося.

Я виліз з-під ліжка обережно, щоб не зробити шуму. Мені було все те, що я бачив, що я відчував, огидливе, брудне. Зося лежала на ліжкові, повернувшись до мене обличчям.

– Ну, іди до мене, – повторила вона. Я захитав головою.

– Я зараз піду від тебе назавжди.

Зося схопила міцно мене руками.

– Я тебе не пущу, не пущу. Я тебе залишу в себе до ранку. Хай тоді остовпіє мамаша.

Я обережно звільнився. Мені здавалось, що Зося збожеволіла. Я боявся далі залишатися в кімнаті. Я хутенько поцілував і хотів вийти, щоб потім зовсім не заходити в цю кімнату, щоб ніколи не бачити Зосі, її огидливої мамаші…

– Якщо ти не підійдеш до мене зараз, я почну кричати.

Довелося підійти. Я спокійно почав доводити Зосі, що вона загубила розум.

– Хіба ти сама не знаєш, що краще нам розлучитися зовсім?

Зося почала плакати щодалі, то голосніше. В спальні хтось зашушукав. Я, скориставшись, що Зося не дивилась на мене, мерщій вибіг із кімнати. Коли мої руки взялися за защіпку вихідних дверей, інженер крикнув:

– Мила моя, студент, дескать, тікає.

Я озирнувся. Двері із спальні були відчинені. Інженер стояв коло дверей блідий. Я насилу знайшов защіпку.

Лише на вулиці я почув себе вільно. Більше я не піду до Зосі, – це була велика жертва, бо пропадали уроки із сніданням та обідом.

Місто було в тумані, ліхтарі виднілися жовтими кволими масними плямами. На станції одноманітно маневрували паровози. Я повернув назад голову, щоб ще раз глянути на вікна інженерової кватирі. По всіх вікнах горіли лямпи, інколи по занавісці перебігала чиясь покваплива тінь. Мені тяжко було одійти від будинку. Я Зосю кохав. Я злився на себе, що я, здоровий чоловік, з недурною головою, з міцними руками, не маю нічого, не можу навіть, якби і схотів, одружитися. Бідна Зося, що їй казала мамаша?

Потім, коли мені довелося ходити до інституту, куди дорога йшла повз цей невеличкий червоний будинок, я обминав його. Знову доля моя ставилась часом дуже суворо до мене, часом пестила й тоді життя мені всміхалося. Взимку я вже постійно добував собі роботу. Одержавши за одні рисунки багатенько грошей, я згадав про кондукторшу. Коли стемніло, я, одягшись в товаришеве пальто та кепі, вийшов із дому. Падав лапатий сніг, йому немов раділо кожне обличчя. Діти зі сміхом спускались з гори, зустрічні весело, безтурботно розмовляли, сіренькі старі будинки посвіжішали, підчепурилися сніжною пудрою.

Ромо! Того вечора я зустрів тебе. Ти був блідий, інколи кашляв. Твоє пальто безсоромно виставляло на вітер шматки клоччя, одірвані латки. Твій правий ботинок перев’язаний був товстою шпагатиною. Я насилу тебе впізнав, обличчя заросло некрасивою нечісаною бородою, ніс загострився. Шию ти закутав якоюсь старою порваною хусткою. Під лівою пахвою ти ніс афіші, що, напевно, їх треба було тобі розклеювати завтра, а права рука тримала цеберку, відкіля витикався великий держак віхтя.

Ромо, Ромо! Я не підійшов до тебе. Чи, може, через те, що не хотілося, щоб ти мене бачив чисто одягненого й червонощокого, чи, може, боявся розплакатися, бачучи таким мого друга. Я стояв на другім боці вулиці. Ти зайшов у парикмахерську, де, напевно, дав афішу. Я почекав, поки ти вийшов, в думці попрощався з тобою й побажав тобі всього найкращого.

Дорога моя вела до кондукторші, і я щасливо стискував у кулаці гроші, що мав віддати. Пішов я через пустир, щоб не зустріти нікого з інженерової родини. Проліз через проламаний паркан. На подвір’ї було пусто. Вийшов на другий поверх. Тихо постукав у двері кондукторші. Ніхто не відповідав. Але із середини долітали веселі звуки: од чиїхось танків гуділа долівка, хтось приспівував, хтось натринькував на балалайці. Я вдруге постукав скільки сили.

– Хто там? – спитав голос кондукторші, що став хрипкий, немов його застудили.

– Це я…

Двері відчинилися. У світлиці біля столу мені кинувся навіч стіл без скатертини, з багатьма порожніми й повними пляшками. На табуретці сидів чоловік з балалайкою й з перев’язаним оком, проти нього стояла в бідній коротенькій сукні незнайома жінка з цигаркою в зубах. У кімнаті було накурено, смерділо горілкою. Мені тяжко було дивитися на все це. Я знав, що я дуже, дуже винуватий…

– Маріє Микитовно, нате вам ваші гроші.

Кондукторша хрипко засміялася.

– З тебе б могорич.

– Клич його сюди, – удавано дитячим голосом пропищала незнайома жінка.

Я не чекав, поки мене силоміць посадять за стіл. Я не попрощався, з важкою головою вибіг із невеличкого червоного будинку.

Ромо! Я спочатку мучився, обвинувачував себе. Але час покривав забуттям невеликий червоний будинок, заносив його мулом у моїй пам’яті. Лише, пишучи листа, я, як дбайливий археолог, розкопав цих людей і, наскільки мав сили, одухотворив їх. Принаймні для мене вони зовсім ожили. Все, звичайно, перемінилося з того часу. Я одірвався од того кола й більше вже не зустрічав ані m-me Торгакової, ані кондукторші. Зустрів я лише Зосю. Вона йшла під руку з якимсь повним русявим чоловіком у кашкеті з молоточками. За ці три роки Зося трохи поповніла, але залишилася так само приваблива й гарна. Вона помітила мене раніше, ніж я її.

– Здрастуйте. Знайомтеся, це мій чоловік.

– Інженер Гусаков, – пробасив інженер, ввічливо простягаючи мені руку.

Мені незручно було стояти, я не знав про віщо розмовляти. Ми недовго побалакали про те, відкіля я йду та де були подружжя.

– Так ви ж заходьте до нас. Наша адреса… Напиши, Мусю, нашу адресу й дай Мартену.

Інженер почав писати в блокноті. Зосини очи сміялися.

– Заходьте до нас у середу.

Інженер подав мені папірець.

– Да. да. Заходьте в середу, щоб Зосинька не нудьгувала.