«Стоїть. Як віск. І скорбно плаче…»

Стоїть. Як віск. І скорбно плаче:

– Один між трупами піду.

Вгорі Червоний Ворон кряче

На кров. На бурю. На біду.

І як промовить тій Пустині?

Чи дзвоном арф, чи криком труб?

Із Білих Земель – в Чорні кинув

З душею чорта – Кроволюб.

З душею чорта – що він бачить!

(А дань із Білих Лілій – дай!)

Тужи на камені. Жебраче,

Востаннє кров’ю заридай.

Хіба ж йому стоять на герці?

Якби й посмів – сліпа борба!

Тумани стеле ніч на серці,

А над туманами журба.