І

Коли сонце більшає й хилиться-хилиться на полудневий обрій, тоді на нього можна дивитися просто, тоді з заходу починають віяти пречистянські вітри.

Вітри летять по залізничних рейках, по телеграфних і телефонних дротах, обабіч вихитують молоденькими ялинками, летять на станцію, де їх затримують високі, струнко-густі тополі. Між ними починається боротьба: шугають вітри попід пахви тополів, розвівають їхніми верхів’ями, гнуть їх долу – зі скрипом, свистом, фугами, прориваються й летять далі на поля, просто на мою матір Бабіїху.

– От з ніг зіб’є, – випростуючи спину, зауважує мати, – не дасть докопати картоплі, дощу нажене.

Після Пречистої поля довгі, широкі – кінця їм і краю немає. Тоскні.

А ще тоскніше моїй матері одній копати картоплю: ця робота любить гурт. Вона чекає на поміч, на мене, на свого єдиного Івася, що має от-от надійти зі школи.

– Може, хоч у мішки поможе зібрати з куп. Ох-ох-ох! І так бідне натомиться – до школи чотири верстви та й назад стільки, не обідає ніколи, та висидиться там – аж позеленіло.

І дивиться на захід, на станцію, звідкіль має прийти Івась.

А вітер гасає по полях, по столочених стернях: його воля починається з Пречистої, коли тільки летові його заважають приплюснуті копи гречки бідних господарів, коли заважають йому тільки копальниці на картоплях.

Він тоді меткий, як заєць і не люблять його копальниці – спинами обертаються до нього. Зате він любить їх, та як підстрибне, та рване за спідницю, – навіжений, одчепись, – а потім підхопить пісню, то вже понесе й понесе, аж поки вона не впаде десь на рові.

Моя мати сама не співає пісень.

Моя мати, як вирівнює спину, то оглядає свою ниву й порівнює з нею своє життя.

Нива довга й вузька.

І на житті так, як на довгій та вузькій ниві – не родить.

Чоловіка, цебто мого батька, позбулась вона в японську війну…

Єдина надія – Івась, а може, виб’ється в люди й не буде знати цієї довгої та вузької ниви.

Іцько Ратнер, промисловець лісом, що живе на станції – людина розумна – про це всі кажуть і це є справді – так думає моя мати.

Іцько Ратнер – посилає двоє своїх дітей до школи: Клару й Абрама, вони зі мною навіть у одній класі.

Іцько Ратнер каже, що з Івана, цебто з мене, можуть вийти люди, якщо буду шануватися й не розледащію.