Частина перша
Вогневий шквал революції прокотився на південь.
У запіллі після бурі на перший час настала тиша екстазу.
Тоді Сергій Шарий вклонився революції.
Видавалась тим вогнем, що палить на весні гниляччя, фільтрує життя від вікового отруйного намулу.
Мусіли зрости весняні памолодки здорової культури. Він бачив уже образ прийдешнього, гармонійного, й почав виображувати на полотні.
Це був величний монумент індустрії, що спектрально заповняв простір радіохвилями. На тлі його – постать дужої, вродливої жінки, що вітає глядача ясними очима й чистим усміхом. Довкола – квіти, зелень…
Сергій замилувався з свого твору. Він захоплено розроблював акорд ріжнобарвних нюансів, як раптом – дисонанс: кіновар та білило – вийшли. Сергій знав, що фарб він не добуде, бо того ж дня вранці віддав квартирній хазяйці вільну пару білизни на харчі.
Картина домальовувалась у думках до того моменту, поки хазяйка остаточно не одмовилась харчувати.
Вечірні сутінки – улюблений час Сергія. Тоді в затишну кімнату до його спадало надхнення, зліталися мрії, – і тепер Сергій мріяв, що добре б продати картину в який-небудь клуб – вона майже закінчена. Можливо, цим він собі зробить рекомендацію на постійну посаду з харчами, а то й з одягом.
– Ні, товаришу! Ваша прийдешня соціялістична культура не що, як добре вихована панянка. Подивіться, які в неї ручки, личко…
Такої думки був про картину завклуб.
Сергій гарячивсь:
– Ви значить вузько розумієте майбутнє. Невже ви думаєте, що й у майбутньому люди будуть з порепаними руками? Помиляєтесь! Наш ідеал – матеріяльне забезпечення людини, а з ним гармонійний розвиток – фізичний, естетичний і моральний, коли хочете знати.
– Ну, того що ми не знаємо, чи буде прийдешнє подібне до вашої жінки. Зараз нам плакатів, лозунгів – от!
Розчарований Сергій ніс свого ідеала на базар.
Зголоднілі нерви загострювали думку: мусить підтоптати в багно душу, щоб самому вилізти живим… Інстинкт життя… Інстинкт.
Біля нього стояв продавець вакханки.
– Ми з вами, товаришу, подібні до проституток.
– Да! Естети – проститутки.
– А здається, так небагато треба сили, щоб лишитися чесним!..
– Попробуй – здохнеш.
До них підходив селянин з клунком борошна в руках. Голова йому була гордовито піднесена, а в очах світилась певність естетичного смаку.
– Що ви баришень продаєте?.. Як на тому тижні я виміняв – то понімаю картина. Там така оліндерська корова – прямо жива тобі.
Критик зміряв поглядом митців-нездар і відійшов.
Обидва лишились на місці маленькі, пригнічені.
Того дня вечірні сутінки важким тягарем налягли на Сергієві чуття й думки.
В кутку потьмарився образ прийдешнього, а в голові уїдливим димом вихрилось: тільки б наїстися – тоді все проясниться.
Сергій випив води, кинув суху кришку в рот, довго плямкав, затягаючи процес їжі, а сам ліг, щоб утікти від себе.
Ранок кинув у вікно зжовклою гілкою: тікай, бо загинеш.
Сергій зібгав лишок речей в клунок, глянув безнадійно на свій твір і вирушив з міста.
Вже підряд кілька днів Сергій мандрував. Поснідавши в одному селі, він зупинявся в іншому аж на вечерю. Він став практичний і на кожний перехід зберігав шматок хліба. Присутність хліба підіймала йому настрій, надавала певності.
Сергій виходив за село, розхристував груди, а іноді й співав.
Він заздрив сам собі, що нема в його ні родини, ні багатства, що зв’язувало б його. Вільний, як вітер, глибокий у думках та почуваннях, як пророк.
Він любовно озирав широкі поля, зупинявсь у золотому лісі, шукав лишків кислиць… Все те було його й для нього.
Сергій жалкував, що культура пішла в хибний бік, а могли б залишитись степи й ліси в їх природній незайманій красі.
Жалкував, що витравились на Україні звичаї гостинності, а так запашно-романтично було б почувати себе бажаним гостем усієї цієї великої родини. Так усе-таки прикро, – жебрацтво.
Так. Недавно він принципово був проти всякого жебрацтва.
– Гм, принципово! – посміхнувся й зловив себе: тоді ж, як обминув жебрака, дав ті гроші швейцарові в ресторані.
Зрештою, що його принципи були? Була б монархія – він лишився б з почесним ім’ям художника і носив би в голові ліберальні ідеї, – тепер більшовизм – він блудний інтелігент. Його ідеї – плювок на вітрі.
Тоді твердо постановив, що візьметься до педагогічної діяльності, щоб реально проводити в життя загальнолюдські ідеї.
Шлях близивсь до повітового міста.
Село Манівці, що туди Сергій одержав призначення на вчительську посаду, – було звичайнісіньким селом, а зблизька видалося ще гіршим за ті села, що через них проходив.
В інших хати мальовничо визирали з золотої гущавини садків, а тут вихрясті покрівлі затуляли рідку деревину; лише в одному кінці гайком виривалась бувша панська садиба.
Сергій міг вважати себе щасливішим за інших мешканців, бо в панському будинкові містилась школа й там же йому одведено помешкання.
Сергій пошкодував, що на газоні поламано трояндові стебла, але в цілому картина була захоплююча.
«Вавилонське стовпотворіння» – охрестив її Сергій. Мури ріжних будівель здебільшого лежали повалені, а між ними, немов молитовні черниці над гробовищами, стояли тополі. Сергій вслухався в їх шелест – переповнявсь містичним екстазом.
Головний будинок, що в йому оселився Сергій, був типовим «дворянським гніздом», з колонами й диким виноградом. Окрім школи тут ще містивсь клуб і театр. Дві сумежні кімнати розламали між собою стіну й утворили чималясту залю. На стінах сажою та ультрамарином були накарлючені ріжні лозунги, стіна за сценою була заповнена хатками російського типу.
Сергій егоїстично зрадів. Це добре, що така вбогість, – він їм напише чудову декорацію, з цієї сцени лунатиме його культосвітня праця.
День за днем одиноко перешіптувались тополі, мури лежали мовчазно, немов закляті скарби. Сергій дорівнював себе до пустельного чарівника й щохвилини очікував до себе експедиції. Врешті в очах його зріс крик самотності й він пішов одного вечора до завідувача школи на село.
Хведір Степанович тільки що приїхав з поля. Одіж, руки й обличчя його були в землі. Нашвидку вмившись, він взявся до пісної вечері й запросив Сергія.
Сергій зразу ж почав з лірики:
– Я мало не здурів з нуду… Тут же є театр, є клуб, є молодь – чому не збираються? Що вони роблять?
– Що роблять? – перепитав Хведір Степанович. – Мабуть, те, що й я. Ось кілька день підряд орю на зяб, то сіяв, то молотив на продналог… Одне слово – прийде вечір: ні рук, не ніг не чуєш. Я зовсім не дивуюсь, що зараз ніхто не йде в той клуб. За ціле літо сам не прочитав ні одної книжки. Батько старий, все самому приходиться…
– Хіба ж не можна розподілити час?
– Нічого не виходить. Ось недавно було так спланував, коли – як піде дощ день, другий – замість одного дня тиждень сіяв. Ну, а вдома сядеш, почитав би, – то там десь порося зав’язло, там корова загрузла, там тин обвалюється, там стріха тече… В неділю навіть нема часу. То солі, то мила, то ременю…
Сергієві, здавалось, паморочилась голова від цього безоглядного коловороту, він на хвилину затулив рукою очи, тоді в його уяві стала чітка й проста картина: колектив, машина, розподіл праці.
Підряд дві неділі, на паркані Манівецького куркуля Малая, з’являвся плакат: «Клуб – Доповідь про колективне господарювання». Малаїв паркан від того не валився, а клуб таки нічого не побачив. Сергій зробив нараду з активом села; це був організатор і секретар місцевого осередку К. С. М. – Марчук Степан, та його підручний товариш, доморослий режисер Макуха.
На паркані з’явився ще один плакат з написом «Бувальщина».
Увечері на терасі колишнього панського будинку рипіли музики, й перед терасою на газоні тупцювали пари з парубків та дівчат. Будинок оточував натовп. За музиками в залю посипалась лава людських голів.
Сергій промовляв:
– Наш добробут залежить не тільки від того, скільки ми маємо землі, але в великій мірі й від того, як ми обробляємо цю землю й чим. З питанням, як обробляти землю, тісно зв’язане й питання про форму землеволодіння…
– Полапай за мене там Домку! – різнуло з авдиторії.
Сергія щавила образа. Його голос упав на півтона; коли говорив про форму землеволодіння – сам думав про те, оскільки ще загрубіле наше селянство, не дивлячись, що минув уже мільйон років з початку життя людини.
І злісно закінчив:
– Тільки колектив нас зможе вивести зі злиднів і того озвіріння, в якому ми тепер є.
Після нього щось говорив Марчук. Сергій його не чув. Він прийшов в авдиторію зосереджений в собі.
– Ви партєйний? – хтось сіпнув ззаду.
– Я? Ні… – і щоб одмахнутися, Сергій вийшов на терасу. Але той йому наспівував, як ґедзь у спасівку:
– Хіба ж камунія може бути? Тут у сім’ї та рідний син батька обкрадає й робить так, як йому примандюриться, а то ж всякий народ… Приміром: злодій, ледачий… Та й скажемо ще те: от у мене біля могили справлений деньок як на городі, все їдно, а тут який лежень забере… Воно в мене споконвіку, батьківське…
– Для пролетаря – ввесь світ батьківщина, – махнув механічно Сергій, і трапив так влучно, що ґедзя як батогом злизало.
Сергієві було ясно: мистецтво – великий діючий фактор; але який розвиває смак оте грубе рипання? що дають для душі актори з наліпленими носами в «Бувальщині»? І що, врешті, може зробити один в замуленому морі?
Через декілька день Сергій в сусідній Крученецькій школі доводив:
– Силами інтелігенції нашої волості слід організувати путній драмгурток, хор, видавати, принаймні, писаний журнал…
У його авдиторії розтягались іронічною усмішкою губи. Врешті один з присутніх, що держався досі руками за скули, люто блимнув і скочив:
– Що ви єрунду порете! На чорта здався мені ваш драмгурток, як я з голоду пухну. Нам дихать не дають, а ви тут з своєю філантропією… Попробуйте двадцять років провчителювати, а потім хай вам дулю покажуть – що ви тоді заспіваєте? Я – бувший есер, я моливсь на село. Я віддав йому все своє здоров’я, я організував їм і хори, й читальні, й кооперативи, а тепер цей скригна шматка хліба для тебе жаліє. Він краще пастухові заплатить, бо йому свиней потрібно випасати, а не вчити дітей…
Очі інших так само лізли рогами на Сергія, неначе виною цього всього був тільки він.
Сергій оторопів. Враз йому в вічі скорботний погляд молодої вчительки, що, здавалось, промовляв: «Шкода мені тебе, голубе… Не в ту компанію ти потрапив»…
Сергій мужньо стрепенувсь:
– Тоді лізьте живцем у яму, не загноюйте світа.
Вилаявсь і грюкнув дверима.
Тієї безсонної ночі в Сергія чорною трояндою розцвітала зненависть до мертвої інтелігенції.
Невже і йому завмерти тут?
Холод пліснявого ставу просякав нутро, осіння ніч тарабанила мжичкою в вікно.
Жах самоти підіймав на голові волосся. Або роздмухати вогнище культурної праці, або… повіситись!
Другого дня ввечері Сергій роздавав ролі місцевому драмгурткові. Він був наелектризований.
Раптом Макула:
– Я не буду грати, – й майнув за двері.
Сергієві очи розширились:
– ?!
– Та… йому хотілося пана грати.
– Але ж йому ця роля не підходить…
– То що? Зате Параска підходить…
– Ну, то грайте сами, як вам Параска сидить поперек горла, – спалахнула дівчина й рушила слідом за Макулою.
Сергієві одібрало мову. Він тільки скригнув зубами й пішов зганяти злість на Хведорові Степановичеві.
– Це чорт знає що. Гірше обломовщини. Коли бере ролю такий, як Самойло, що має четверо дітей, то вам же соромно одмовлятися.
– Ну, єй-богу ж, немає часу. Ви знаєте?.. Та може якось… – раптом змінив він тон, уздрівши Сергіїв погляд.
Сергій погодивсь на «може якось» і побіг в Крученці до вчительки.
– Ради бога, візьміть ролю. Ви розумієте, яка морока…
– Думаю, що розумію, – сміючись зустріла його. – Ви тільки перший рік на селі, а я вже другий.
Була розважлива, погодилася взяти ролю.
Сергій відчув рівновагу.
Після цього, мало не щовечора проводив Ольгу Миколаївну з репетиції в Крученці.
Вона його розуміла й тоді Сергій, жестикулюючи, ділився з нею думками.
– Манівці може найдикіше село в окрузі. Дарма. Ви побачите, як скоро звідси бризне культура на сусідні села, й тоді скажете, що можна зробити при бажанні. На селах інтелігенції у нас нема. Є міщани, обивателі… Горами можна вернути в дружній спайці. Ви побачите, як скоро я зроблю з оцих Данилів та Денисів культурників. Хто з нас ще так захоплювався роботою, як вони? Як не кажіть, а пролетаріят таки виб’ється на культурну дорогу й тільки сплюне на нас, анемічних інтелігентів. Ви придивіться, які потенціяльні багатства в маси! Як грає Самойло! А він же перший раз на сцені… Ви уявіть, скільки в нас розвинеться талановитих артистів, музик, поетів, художників…
Сергій горів. Ольга Миколаївна не сміла йому перечити. Його дотик до руки запалював у ній віру.
Проходили в темряві згуслими осінніми полями, а перед очима ввижався пожежний ореол майбутньої культури.
День вистави. Заля розгортала завісу сотнею очей.
На сцені чепурно прибрана кімната.
Все завмерло, вслухаючись в інтимну розмову закоханої пари.
– Так-так, брат, горни…
– На ліжко коти її…
– Ш-ш… позакладає вам…
І знову очи прошпилюють сцену.
Врешті буйний дощ оплесків закінчив дію.
Гамір. Суперечки.
– Ну й Самойло, так Самойло!..
– А Крученецька!.. прямо тобі апікіс.
– Куди вона, – перечить Параска, – їй зовсім не підходить ця роля. Тут треба сільську дівчину, а вона така цепка…
– Говори!..
Поруч стояв Макула. Йому не подобалась ані постановка, ані гра самого вчителя, та він ні одним рухом не виявляв свого невдоволення. Навпаки, він пішов за лаштунки, давав поради й розпорядження, як досвідчений театрал.
Отже, в другій дії, в момент драматичного напруження, несподівано загорнулась завіса.
Публіка невдоволено замукала, а по сцені вихром шугав Сергій:
– Сволочі! Хто сказав завісу?
– Макула.
– Де він? Рило розтовчу. Підіймай!
Знову йде гра, і публіка забула про перерву.
Актори щасливо дотягли п’єсу до кінця. Схвилювалася повідь й зашуміла в двері, немов у лотоки.
Раптом голос:
– Ніхто не прись. У Левка Ковалишиного пропали гроші й документи. Ми повинні обшукати…
Біля дверей стояв з револьвером агент чека – Грабар.
Повідь заходила коловоротом. Напруження зростало:
– Хто вкрав, а ми повинні страждати?!
– Він же роздягавсь за сценою, може де впали.
– Або актори вкрали.
– І то правда… Артистів обшукайте…
– Артистів! Артистів!..
Грабар з Левком рушили за сцену.
Артисти рачкували на сцені й під сценою.
Сергій зблід, як Грабар підійшов до Ольги Миколаївни. Вона, посміхаючись, підняла руки. Левко облапав і підійшов до другої. Грошей не знайшли.
Коли проходив Сергій з Ольгою Миколаївною, різонув вигук:
– Ну й артисти! Прокралися. Ха-ха-ха!
Ольга Миколаївна вже була забула про виставу, як надвечір до неї ввійшла незнайома жінка.
– Оце я мати того Левка, що гроші пропали. Бачите, я ходила до Гапки, до ворожки, що то в нас на кутку… То вже така, така!.. До неї й з Забіли, до неї й з Моргунів… півсвіта до неї сходиться. Вона мені ото кинула на карти, та й каже: «Гроші твого сина забрала русява женщина, що на схід сонця, а живе вона в казьонному домі…»
Ольга Миколаївна лагідно перебила:
– Чи не думаєте ви часом, що я ваші гроші забрала?
– Та ні… я б зроду не подумала, але ж карти…
– Повірте краще мені на слово, аніж Гапці на карти. Не брала я ваших грошей.
Жінка ображено замовкла. Раптом вона нестримано зарепетувала:
– Та що ви мені, баришня, забиваєте баки? Гапка як сказала? Русява женщина, на схід сонця, в казьонному домі. Та й хлопці добре бачили, голубонько, як ти в тому триятері терлась коло його штанів. Ти думаєш, я з тобою тут буду довго воловодитись? Та я тебе, лярвуго, зараз на призвичайку! Голодранці! Вчителі нещасні! З рук видерли б, не то з кишені…
Ольга Миколаївна оторопіла. Вона тільки хотіла промовить, як жінка, мов шуляк, налетіла на неї:
– Оддай гроші. злодійко, оддай! Коси повириваю!..
В цей момент у дверях з’явився Сергій, а в другий – жінка лише бемкнула язиком і затихла за дверима.
Ольга Миколаївна впала лицем у подушку й заніміла.
– Ольго Миколаївно, облиште. Ви дивуєтесь якійсь бабі…
Тоді здригнулися плечі, й голосний стогін вирвався з грудей…
За вікном снував вечір глибоку синю тугу. На дні її іскрились зорі, сплітались ефірно-мелодійні згуки жури.
Сергій відчув лоскіт волосинки на своїй щоці, перейнявся ясною радістю.
Оля таке ніжне, чуле дівча! Як музика, бриніли прозорі згуки.
– Коли мені було ще тільки вісім років, я прийшла була до своєї маленької подруги на іменини. Саме, як ми бавилися, в кімнату до нас увійшли жандарі з револьверами, шаблями… Як ми полякались! Ми не знали, чого їм треба. Вони сами шукали, перекидали все. Потім Нінин батько нас поцілував і вийшов з жандарями. Надія Іванівна стояла як скам’яніла. Ми тільки залякано дивились на неї… Ніколи не забуду цього моменту. Вже потім нам Надія Іванівна розказувала про правду й кривду, про бідних і багатих… Як гірко ми плакали часом з Ніночкою, що її батько може ніколи не повернеться… Так от. Коли Ніна виїхала з матір’ю до батька на заслання, я вже не найшла собі більше подруги. Я самотньо шукала правди, думала, читала. З своїми думками я ховалась навіть від батьків. Коли настала революція – я думала: оце та правда. Всі революційні партії для мене дорогі, всі революціонери святі. Тільки дивуюсь, чого ж вони сваряться, чому не зіллються в одну – то ж одна правда. Більшовиків я не любила.
Я знала, що інші партії не визнають смертної кари, а Ленін визнав. Коли прийшли більшовики, я була про них одної думки з батьками – розбишаки. Та батько мій ішов далі: «Це називається – дай свині роги, – казав він, – ні, ти держи гада на ланцюгу, бо то звірина. Кротові призначення – тільки ритися в землі, арештантові возити тачку, а шмаровозові бути шмаровозом…» В таких випадках я вже не змовчувала.
«А Шевченко не з кротів? Ви дайте тільки кротові освіту…»
Але не любив батько ані Шевченків, ні кротів – «ми русскіє».
Одного разу в таких дебатах я притисла батька фактами. Привілейована кляса, і навіть такі урядовці, як він – визискували темного бідака, я на його місці соромилася б казати таке про бідних.
Тоді батько визвіривсь:
«А ти не соромишся експлуатувати мене? Ти хоч раз почервоніла за ті грубощі, що кажеш мені? Це мені дяка? Я тягнувся, як каторжний»… – «Що ж, – кажу, – я не винна, що мене привчили до ледачого хліба…» Тоді батько осатанів: «Марш з мого дому! До різунів! Вони любіші за батька. Дорізуйте…» – «І піду!» – відповіла я.
– Сергій, ви не зрозумієте, як страшно жити людині, що не вміє самостійно ходити. Мені було вісімнадцять років. Перед більшовиками тільки що закінчила гімназію. Я нігде не була, нічого не бачила, нічого не вміла… Я пішла в цю школу. Пішла. Принцип не дозволив вернутись, хоч й батько нічого не мав проти. До того злякалася життя й батьківських прокльонів, що мало не дійшла до самогубства.
Дали мені групу. Не знаю ні педагогіки, ні методів… Як же я зраділа, коли мені пощастило пригріти дітей. Любов моя до них стала за все. Працювала до шалу, до самозабуття. Думала, що нічого в світі не затьмарить моєї радости.
А побачила найгірше. Я побачила що нема правди ні поміж багатими, ні між бідними. Її треба створити, а може й добути. Я почала була ходити в наш сельбудівський хор. Співали майже сами комсомольці. Диригент хотів поширити хор і набрав дівчат з села… То що ви думаєте? Яка-небудь Ониська як почне штурхати та цькувати «безпартійних»… Хор розпався.
Така досада мене взяла… Думаю, помирю якось, як зумію, а прочитаю лекцію… Вже й зібрались. Але почати ніяк не можу. В кутках хлопці з дівчатами все регочуть над якимись картками… Підходжу. Хлопці лукаво всміхаються, показують. Коли ж глянула – мало не згоріла від сорому. Закрила очи руками й вибігла, як ошпарена. Потім чула на вулиці на свою адресу: «Пани в закутках тішаться та знімаються, а на людях очи затуляють». Просто сором пройти селом. А тепер ще ця…
Вона замовкла й схилила голову. На обличчі промінь місяця заграв щирим сумом.
«Мадонна!» – хотів сказати Сергій.
Дихнуло холодом. Земля закоцуліла, а ранки обсипалися крупою та білим морозом. В один з таких ранків, як граки на весні, до школи позліталися школярі. Крик. Галас. Їхні обличчя ще мали сліди пекучого літа – засмалені, облуплені. Їхні рухи позначалися впливом поля та лісу: нестримні, мов вітер, крикливі, як зграї птиць, обшарпані, немов дикуни в шкірах, з запахом диму.
Борня. Міна.
– Дайош коржа, дам гнилиць!
– Ти, а в його сало!..
– Ах, ти ж кабан халєрний, дай трошки!
– Дай!..
– Дай!..
– Умгу… на!..
– Ти ж, куркулівська твоя морда…
– Пусти, комеза нещасна…
– Ей, ви! Разойдісь, таку вашу мать…
– На призвичайку його…
– На призвичайку!..
– Дайош торбу!
– Кантрибуція…
У деяких місцях шарпалися, граючись, а в других товклися насправжки.
– Це вже знов на цілу зиму морока! – дивлячись у вікно, казав Хведір Степанович.
Сергій думав своє: «Яке почесне завдання – з оцих дикунів виховати людей соціяльно-етичних, людей розуму й волі».
Гордий своєю місією, він ступив у кляс. То була третя й четверта група.
– Що ж, нагулялись за літо, попрацювали руками, попрацюємо тепер і головами. Руки без голови ніщо…
Раптом:
– А він б’ється…
– Ні, ні, він бреше… То він мене…
– Дозвольте я скажу! – встає третій. – Як ви сказали «попрацювали руками» – то він його кулаком – каже «отак», а як ви сказали «головою» – то цей його лобом «отак»…
– Ну, діти, так же ж не можна! Забудьте вже про свої дикунські звички. Ви ж прийшли сюди, щоб заніматися, щоб вийти в життя людьми, а не звіриною. А чим людина відрізняється від звірини? Розумом…
– Дозвольте вийти.
Сергія починало дратувати.
– Слухай, хлопче, чого ти прийшов до школи?
– Щоб учитись!..
– Чого вчитись?..
– Читати, писати, щитати.
– І бігать срати… – доказав хтось у риму.
Всі зареготали.
– Порося! – нестримано вдарив Сергій по столі. – Отже, коли прийшли, щоб учитись, то й учіться. Нічого бігать. Третя група, вийміть свої зошити, а ви свої читанки.
Зашаруділи з одного боку зшитки, ручки, оливці, дехто рвав клапоть паперу, а дехто розгортав сало й пристосовував прозору обгортку до писання. З другого боку з’явилось кілька книжок, а решта перешіптувалась, або жувала гнилиці.
Сергій нервувався. Не знав, з чого почати.
– Напишіть твір на таку тему: «Як я провів літо». Читай! – звернувсь до дівчинки.
Та, зашарівшись, швидко стала водити пальцем між рядками, часто зовсім не там, де читала; заїкуючись щось вимовляла, але ні вчитель ні вона сама – нічого не розуміли.
– Ти ж чому не пишеш?
– Я… Я… – шморгав носом школяр. – Я не знаю як?..
– А чого ж от він знає?
– І він не пише. Він так собі водить…
– Ану, дай сюди.
– От і Матвій не пише…
– Я теж не знаю…
Виявилось, що ніхто не писав. Сергій розкричавсь:
– Ну, як вас можна було переводити в третю групу, як ви не вмієте записати того, що робили влітку?!
– А-а!.. Що робив?! – відкрив уже один «Америку». – Я напишу!
– І я напишу…
Поки Сергій пояснював третій групі, дівчинка, що читала, відчула, як її кілька разів ззаду нестерпуче вщіпнули. Вона заплакала.
Сергій розлютувавсь:
– Та чорт би вас забрав; діти ви чи звірі?
Його сильний голос враз утворив дисципліну; вже до кінця лекції мав змогу вичитать мораль.
Вийшов невдоволений. Казенщина, поліцаїзм. Мусить мати більш інтимний підхід. Такий, напевне, в Олі. А в його не те, не те… Не знає школи, не знає методів… Профан!
Сергій довго був пригнічений: він зайва людина. Проте, жадоба життя примусила впевнитися, що він набуде досвіду й розів’є громадську й педагогічну працю. Справді, як поставилася б до його Оля, що починала йому вірити. Він не смів тепер заходити до неї.
З якоюсь нервовою інтенсивністю переглядав літературу, щовечора засідав з активом клубу, розробляв плани. Своєю рухливістю захоплював і інших співробітників. Навіть Хведір Степанович погодився керувати співочим та бібліотечним гуртком. Решта ж гуртків (щось біля десяти) припадала на самого Сергія. Потребу існування кожного гуртка він довів. Адміністрація клубу дивилась на його, як на чарівника, що мав перевернути Манівці догори дном.
Завклубу Марчук майже щодня жилив голову ревкому: «Давай підводу!» Добра половина села кляла і «косомол», і «триятр». Марчук не зважав. Його захоплювали реальні наслідки праці. По ордеру добута піяніно, книжки, люстро, дошки, дикт, фарби… Члени клубу – столярі робили для залі стільці, перебудовували сцену.
Під грюкіт молотків, немов під впливом найвитонченішої музики, Сергій розмальовував декорації, плакати… В роботі йому чимало допомагали школярі; вони були по-дитячому цікаві й Сергій радо пояснював, відчуваючи, як між ним і школярами протягується спільна нитка інтимно-товариських відносин. Селом ходила слава: «Це ділок. Такого в нас ще не було».
Сергій робив висновок: варто вік попрацювати для громади, аби відчути одну хвилину такого морального вдоволення. Відчув таку повідь утіхи, що хотілося ще далі десь пориватися, хотілось малювати ще ясніші перспективи на майбутнє. Перед кимсь, хто зрозуміє й привітає їх.
В шаленому екстазі Сергій рушив до Олі. Приморозкуватий вечір молодив рухи. Над мутними полями темно-синє небо розсипало зорі, як мрії над буднями.
Надійно вступив, у гущавину парку. Роздирав оголені віти, уп’явши очи в освітлене вікно: там Оля, ясно, затишно…
Раптом збентеживсь: у вікні мигнула подвійна тінь. Утрьох їм ні про що говорити.
Кинувши оком на присадкувату ялинку, Сергій швидко став підійматись між її густими вітками. Позиція підходяща. За вікном червонів кашкет волосного комісара, що брав його на учот. Комісар розмахував руками, сміявся. Проти нього була, мабуть, Оля.
– Їм весело! – щавило Сергія.
Даремне чекання. Минула година, друга. Напруження дійшло вищої точки.
Комісар зник за стіною. Через хвилину він вийшов з Олею, тримаючи її за руку. Нахиливсь і знову обоє зникли.
Як підбитий птах, Сергій зсунувся з ялинки. Підбіг до стіни. В грудях затихло. І раптом, як пострілом:
– Ха-ха-ха! – веселий Олин сміх.
Захищаючи вуха, втікав, як божевільний. Його затримували і глузливо стьобали віти, але рвавсь і рвавсь на поле, на простір.
Це та наївна, щира Оля, що любить дітей, любить правду… Брехня… брехня… Ах, яка безсоромна брехня.
Біг, зупинявся, скручувавсь від обурення й болю, знову біг…
– Куди ж? Не втечеш!..
Повернув до своєї школи. Відчинив вікно, розхристав груди, впав на ліжко… Який благодатний рятунок – смерть!
У вікно засміявся ідіотом місяць.
Другого дня Сергій увійшов у кляс стомлений, анемічний. Учні це відчули й принишкли. Тоді подумав: «Для чого ці повинні страждати через нього?..»
Хотів почати лекцію бадьоро, весело, але видобути сили не міг. Утворилось між ним і учнями якесь пригнічене непорозуміння. В згусклому напруженні тратив свідомість.
– Йди, відповідай! – викликав учня, маючи надію тим часом зібрати думки.
– У нас учора Анелька каганця розбила, то я не виучив…
– А ти завидка робив?
– Тато загадали дрова рубати…
– Нє-нє – він бреше. Він ходив з Ониськом ставити сільця на синиці.
Спалахнув Сергій, але до учня – ласкаво мов кішка.
– Так це ти що, га? Скільки тобі років?
– Десять!
– І ти вже починаєш брехнею жити? З пуп’янка? Брехнею? Ти смієш мені ще в вічі дивитись?
Хлопчик опустив очи.
– Ні, – роздратовано кричав Сергій. – Йди сюди насеред клясу. Любуйтесь, які в нас брехуни ростуть.
Кляс зареготався в тон саркастичній усмішці Сергія.
«І нащо ця комедія?» – майнула думка.
В цей момент учень хотів сісти на місце, та Сергій наздогнав, стис за шию й потяг назад:
– Стій, я тобі кажу!
Учень, зашарівшись, заплакав сип’ю.
Сергія кольнуло. Ладен був провалитись крізь землю. Схопив голову в руки й осоромлений схилився на стіл.
Запанувала тиша непорозуміння.
– Йдіть додому. Я зле себе почуваю…
Як стогін прорвався діточий галас. Сергій зачинився у своїй кімнаті. Сором, образа й розпач спліталися в один вихрястий клубок. Свідомість не встигала за його стихійним льотом. Враз блимнула метеором і шугнула в чорну безодню, звідусіль, ураганом просторів:
– Ха-ха-ха!.. Ха-ха-ха-ха…
Як промінь свідомість: Гістерія… Гнила інтелігенція… І вже ледве чутким сарказмом душі:
– Ха-ха-ха!..
Десь глибше закричав переляк: рятунку, рятунку, опертя…
Гнилий? Романтика?! Доба осуджує? Що стає імпульсом життя? Ідеал! Що оздоблює життя? Романтика… Так-так-так…
В цей момент увійшла перелякана людська потвора.
– А мій малий прийшов, каже, що ви заслабли?!
– Це ви, Самойло? Ха-ха-ха… – не вдержався Сергій.
Самойло стояв з вилупленими очима й відкритим ротом, як у риби. Там, де була борода й вуса – синіла циратова шкіра.
– Та що з вами?
– Ой, що ж я наробив! – застогнав Самойло. – То це в неділю грати не будем? А я, вибачте на слові, з морди зробив…
Сергій реготавсь.
– Дурниця!
– Добра мені дурниця, як люди пальцями показують… Думаю собі: це ж у неділю прийдеться грати, а там же батько без бороди… Коли це як чорт шепнув: «Зріж уже й вуса, – як артист, то артист…»
– Правильно! – захоплено обійняв Сергій Самойла, – як артист, то артист. Оце я розумію – романтика! Вже заради ваших вусів я готовий перерватися, а в неділю таки поставимо…
– І справді?! – неймовірно перепитав Самойло і стішився, як дитина.
Сергій теж розваживсь; радий був нагоді продовжувати свою думку.
– Вас турбує, що поголили вуса, мовляв, що люди скажуть. А що ті сами люди скажуть через років десять, двадцять, як увійде це в моду? Може ще більше тикали б пальцями, коли б побачили вас з вусами… Нічого нема на світі сталого. Те, що було вчора правда, сьогодні – брехня. Все на світі відносне, умовне. Скажемо, ви знаєте, що це за штука? Ні. Хіба ви знаєте, яка його субстанція? Ні. То, що ми бачимо – це просто ефірне дратування нервів нашого ока; твердість чорнильниці – це опертя якоїсь енергії… Значить, ми нічого не знаємо, що воно за річ. Це є просто «комплекс представленій». Значить, чорнильниця – «комплекс представленій», стіна – «комплекс представленій», он той ліс – «комплекс представленій», палець – «комплекс представленій».
– Ну, а я?
– Теж – «комплекс представленій».
– Що ж воно таке? – знову роззявив рота Самойло.
Довелося зробити чималий екскурс в ріжні науки. І після того, як Сергій переможно підняв своє чоло, Самойло вийшов очмарілий, збентежений.
Увечері в Самойла були сусіди. Він доводив:
– От ти думаєш, що це лямпа, а це просто комплекс приставлєній: тобі світ ріже око і все. Ти думаєш, що я Самойло? – а я комплексє приставлєній. І ви для мене приставлєніє. Все на світі приставлєніє. В тіятрі – тоже приставлєнія. Жизнь! Так само, як і на дворі. От коли пішов у тіятр – я прямо горю. Романтика, ви понімаєте?! Жизнь це така філософія, така… В голові не вміщається, в хаті не вміщається… Я сам не знаю, на якому тепер світі…
Він метушивсь по хаті, жестикулював, а жінка на його злякано позирала.
Сусіди, переглянувшись, мовчки вийшли.
– Да-а… В Самойла щось не всі вдома.
– Я аж злякався, як побачив його голеного.
– А яке городить!..
– Та… Це можна було знати, ще скоро він пішов у той тіятр.
У неділю вдало пройшла вистава. Сергій був подвійно задоволений. В антрактах на сцену із залі долітали згуки піяніно. «Грає Крученецька!» – переказували актори.
Присутність Олі схвилювала Сергія. Проте, ні в антрактах, ні після вистави не підійшов побачитися з нею. Яке йому діло до всяких міщанок. Він чоловік праці й ніколи йому займатись фліртом.
Задоволений собою, що видержав характера, він був тієї думки, що й надалі в його буде тільки справа.
Пізніми вечорами й ночами, коли над Манівцями розлягались дикі вигуки пісень разом з димом самогонних апаратів, у клубі відбувались бесіди, репетиції. Отже, через деякий час немов поза Сергієвою волею трапилось інакше.
В клубі мала відбутись співанка, а поки що Хведір Степанович виконував свої обов’язки бібліотекаря. Поруч Сергій відчинив свою музейну шафу і впорядковував експонати. Поволі сходились співаки та читачі. Раптом у дверях – Оля:
– Добрий вечір!..
Її розчервоніле обличчя впекло Сергія. Чого їй треба? А десь глибше мелодійно: невже небайдужа до його?
Недбало подав руку. Глянула просто в очи.
– Що з вами? Ви хворий?
Сергій зніяковів:
– Та-а… Трохи!..
– То-то й до мене не заглянете. А так хотіла з вами поговорити.
В Сергія прорвалась лють:
– Чого саме зі мною? Думаю, у вас було з ким балакать.
Оля посумніла.
Сергія дратувало. Маскує. Ні, він її одріже раз назавжди.
– Ходім, я теж маю вам дещо сказати.
Вона слухняно пройшла до самої алеї.
– Товаришко, – офіційно звернувся Сергій, – про що ви хотіли зі мною говорити?
Оля спантеличилась.
– Та-а… Навіть незручно якось… Ви хворий… Дрібниця.
– Товаришко! Не люблю я крутійства. Кажіть прямо: чого ви прийшли?
Оля зальодяніла:
– Я?! Мене Хведір Степанович просив… Я маю акомпанувати на співанці…
В Сергія гадюкою скрутнулись ревнощі, а разом і засоромився грубіянства:
– Вибачте… Я нервовий… Я сам не знаю, що зі мною.
– Так, Сергію Петровичу, я справді вас не впізнаю. Що з вами? Вам потрібно відпочити… У вас, мабуть, підвищена температура…
Сергій відчув, як її ніжна рука торкнулась чола. Його враз зігріла тепла хвиля, хотів без кінця просити в неї вибачення. Проте, так само грубо промовив:
– Хочете, щоб я заспокоївся, скажіть мені просто, про що мали зі мною говорити?
Оля випросталась і ображено заговорила:
– Я думала по-людськи побалакати. А коли вам просто потрібно знати для якоїсь колекції – то прошу. Недавно в нашому селі ночував комісар. Зайшов до мене. Признавався мені в любові, а за те, що я розреготалась йому в вічі – другого дня в моїй групі найшов непорядок. Обіцяв провчити. От і все. Заспокоїлись?
Вона повернулась і швидко рушила до клубу.
Момент Сергій був приглушений, потім як іскра метнувсь навздогін.
– Ради бога, вибачте…
Стиснувши їй руку, з інтимною щирістю почав оповідати про свої переживання…
Оля безжурно розреготалась на ввесь сад. В цей момент з тераси її покликав Хведір Степанович.
Весело забігали Олині пальці по клавішах. І такими ж веселими очима стежив за нею Сергій. Загула пісня. Глухо. Мертво.
– Хведор Степанович, дозвольте мені…
Сергій усміхнувсь, енергійно махнув, – і бризнула повідь співу. Хор радо виконував пісню за піснею. Раптом тенорі зачепились і на три верстві розтягли:
– Ге-е-ей!..
– Стій!.. У вас же восьма. З початку.
– Ге-е-ей!..
Хор розреготавсь. А дячок аж очи заплющив і замилувано виводив. Біля дячка Сергій помітив Макулу.
– Ну, останній раз.
Не зводив очей з тенорів. Аж Макула знову нахабно:
– Ге-е-ей!..
– Лір-ни-ки!.. – проспівав Сергій у тон. Як раптом: на тлі співу грубезний матюк, а перед Сергієвими очима викотилось двоє Макулиних більм.
Немов пороховий вибух підкинув Сергієві руку. Вже садистично смакував, як прошпинить гострий кінець камертона білі пухирі…
Але тут хор обірвавсь… Від несподіванки Сергій відступив. Назустріч йому благаюче кинулись перелякані очи Олі. Безсило брязнув камертоном, зблід, і колихаючись, немов п’яний, вийшов. Здавалось – неодмінно впаде за дверима.
Оля побігла слідом.
Він упав на ліжко мов мертвий.
Чорна тиша.
Поворухнувся, застогнав. Хотів провести рукою по чолі, але зустрів її руку й жадібно стис, пригорнув до грудей. Нестримно билось серце. Раптом щось гаряче затисло йому вуста.
Шугнула кров. Блиснули вогні.
Сергій прокинувся від урочисто-святного хвилювання.
Підвівсь до вікна, а назустріч кармінно-пожежний схід – ефірно-золоті обійми. Голубить хмари, голубить землю, ліс і поле… Земля припорошилася сніжинками й «неначе ляля в льолі білій» усміхається рожево-синіми світотінями. Згучить кантата ефірно-сяйна, квітне вогнями, перлами, рубінами…
Любов. Весілля!..
Й занімів у чарівній країні.
Любов – краса, любов – правда, закон…
Одначе після лекцій відчув утому. Брав гору аналіз. Десь у глибині скимліла туга. Він, що вільний був як вітер, буде прив’язаний чуттям до цієї людини. Буде мати обов’язки…
Та, лише сонце стало на обрій, Сергія потягла непереможна сила. Вони ніколи не будуть полонить одно одного. Їхня любов буде вільним льотом за грані буднів у країну втіхи, в країну недосяжної мрії, де правда й краса; їхня любов розквітне промінням дивного сонцецвіту, і назустріч йому вони підуть радісні, чисті…
Променисто привітали і завмерли в німому екстазі.
Здавалось, розбивались у вечірній заграві, у зірці. Було лиш одне космічно-величне й прекрасне: любов!
– Люба! В цій хвилині я був на таких верхів’ях щастя, що про них, мабуть, ні один міліонер не має уяви. Ми повинні поставити за мету – закріпить ті далекосяйні верхів’я в стале, вічне життя. Це не мрія, це не сон… Я реально бачив ті верхів’я… Туди людство мусить скерувати свою культуру. То буде апогей культури…
– Любий мій! Хороший… Ми будем берегти, як найцінніший скарб наше кохання… Ми завжди будемо між собою щирі й правдиві…
– Так, люба! Наша заповідь: правда, щирість і любов…
У клубі робота потроху завмирала. Сергій щовечора бував у Олі, жив думками та мріями. Нарешті його ідеї стали добре засвоєним програмом, і ні про що стало говорити. Оля ж була захоплена працею в школі, і в вечірній час без упину оповідала про життя своєї групи.
Сергій хотів бути захопленим разом з нею, але почував, що в ньому це брехня, ніколи ще не відчував того великого вдоволення від своєї педагогічної праці. Його діти зовсім не ті… Ні, власне, він не той. Це розумів, і якась образа муляла в грудях. Оля краща, Оля щиріша й чесніша. Оля говорить те, що переживає, й робить те, що думає.
– Що з тобою? Ти такий сумний…
– Так, люба, я сумний… – От сказав «люба», а й це неправда, – хіба я почуваю значення цього слова? Так собі, механічно… І все механічно… Я банкрут, пустомлин… Скільки набалакав, а справді що зробив?..
– Любий, заспокойся. Ти ж працюєш. Ти стомився. Ляж, відпочинь.
Сергій справді відчув утому. Покірливо ліг, а вона колихала в обіймах, немов дитину. Був маленький, безвільний. Раптом свідомість: Оля ж його кохана. Він вільно може пити насолоду. Стрепенувсь велетнем. Веселим поцілунком зустріла його запал, як умить – в її зорі зріс переляк:
– Не треба… Я не хочу…
Її хвилювання Сергієві здалися за поклик. Був буйний, як звір, і здавалось ніщо не зупинить його шалу. Аж раптом скуливсь осоромлений: він – скотина.
Оля конвульсійно здригалась від плачу.
Не вартий Олі. Банкрут. В річку, або… Презирливо посміхнувсь і зірвався до дверей.
– Любий! Не пущу… – оповили благаючі обійми.
І Сергій знесилів.
Після цього кілька днів не приходив. Коли ж нарешті підійшов до Олиних дверей, там басив знайомий голос. Комісар!
– Я нікого ще в жизні так не любив…
– Ну й любіть собі на здоров’я!..
– Так мені шкода вас, що марнуєте жизнь в цій глуші. У нас, у містечку все-таки компанія, весело… Переходьте! Вам же треба наслаждаться жизню. Треба, щоб ці губки цілували.
Лясь! – і все затихло.
Сергій схвильовано рванув двері.
Закривши обличчя руками, припала до стіни Оля, а кілька кроків від неї стояв комісар. В перший момент він розгублено водив очима, зустрівшися з диким, прошпилюючим поглядом Сергієвих очей, але раптом отямився, розщібнув кобура й блиснув револьвером:
– Вот она, контрреволюція! Я вас виведу на чістую воду… – Поточивсь і зник.
Оля впала Сергієві на груди. З очей її бризнули сльози безпомічної дитини. Коли ж відчула захист його залізних рук, глянула в вічі ясною вдячністю.
Сергій зрозумів свою владу над нею, якесь зухвальство заговорило: «Я доведу: я й раніш був правий. Я завжди був дужчий за неї». Завчасно втішаючись своєю перемогою, жадібно цілував. Була в руках слухняним воском, що він його розігрівав вогнем свого тіла.
Коли ж був знесилений, в його затуманілій свідомості снувало невдоволення. Це була не та гостро-жагуча насолода, що плекав у мріях. Десь підсвідомо муляв сором від цієї грубої фізичної втіхи, одначе, спокушений можливостями, йшов назустріч інстинктові.
Відчув цілковите спустошення. Був сірий, безбарвний, мов та шкарлупа, викинута на смітник. Скимліла туга за втраченим почуттям, зрозумів красу незримо далекого споріднення й надій…
Вперше забрело питання: чи ж любить Олю?
Була тихо-покірлива й боязко читала правду на його виду.
– Про що ти зараз думаєш?
– Я?! – злякався запитання. Хотів одмахнутись. Раптом помітив, що в Олі неправильний ніс. Тоді пригадав умову: «правда, щирість»…
– Я не знаю, чи я тебе кохаю.
Вона стисла болісно вуста.
Сергій був задоволений собою. Нехай гірка, але правда. Одягнувся й муркнув: «Бувай»…
На дворі пітьма закрутила завірюхою. Зразу щось йокнуло в грудях: чи мав право так казати? Ні, він не може нести з собою цієї провини. Втішить, а потім розбере…
Вже з якоюсь полегкістю повернувсь до Олі. І раптом: пустка! Жах охопив при уяві самогубства.
Нервово кинувсь оглядати коридор і кляси.
Пітьма. Лиш блимає світло, де сплять прихожі школярі.
Сергія вмить обілляла гаряча хвиля радости, отруєна їдким соромом: схилившись над сплячими головами дітей, тихо плакала Оля. Мов іскра скочив до неї.
– Прости… Я збрехав… Ти найдорожча для мене.
Його душили спазми. Оля мусіла вивести, щоб не розбудити дітей…
Був нерозважний. Він – профан, банкрут, безпринциповий, безвільний… Але відповідь була:
– Ти хороший, щирий… Я сама винувата, що не втримала себе. Більш цього не буде… Ти будеш працювати. З тебе гарний робітник, тебе хвалять… Треба тільки хотіти…
Тоді Сергій стишивсь, немов уздрів перед собою човна, що врятує його.
«Хотіти! Іменно хотіти… Я розумію… Коли нема цього – нема нічого, нема життя. Пустка. Я ніколи не хочу повернутися до неї. Я загартую волю. Я стану собою…»
– Любий мій!
Глянув їй у вічі. Була прекрасна!
В Манівецькому клубі було затишно, гостинно. В грубах полум’я погрозливо тріщало на мороз, світло великої лямпи одбивало тіні ріжних людських постатей. Сиділи парубки, дівчата, школярі й навіть поважні дядьки. Вже давно в Манівцях увійшло в звичку збігатись на світло в клуб. Одні на співанку, другі на репетицію, треті просто послухати, подивитися або й погомоніти в гурті. В останні дні відбувалась інтенсивна підготовка до новорічної вистави-ялинки. Готувались дорослі разом з дітьми. Сергій не мав відпочинку, але не знав і втоми. Тепер з Марчуком складав кошториса на витрати.
Навкруги галас, співи, коляди… Раптом все вщухло:
– Гдє учітєль?
Сергій підвів голову. У дверях стояв міліціонер.
– Я… А що?
– Пожалуста сюда до комісара.
В Сергія очи виправилися від здивування, але ще більше здивувався, як у бічній кімнаті комісар гаркнув:
– Арестований!
Два міліціонери стало пообабіч. Представники місцевої влади лише скоса поглядали на Сергія.
– В чім справа?
– Молчать! Там розберемся… – припечатував комісар і одвернувсь до своєї справи.
Розглядали списки дезертирів.
В клубі захвилювались. Вчитель заарештований. А репетиція? А вистава?
За дверима зчинивсь галас.
Сергій ступив до комісара:
– Скажіть, будь ласка, чого я тут стою? У мене робота…
– На мєсто!
Сергій спалахнув:
– Я не скотина, а ви не губернатор. Я прошу сказати мені причину мого арешту.
Комісар зміряв поглядом і, здавалось, уже був готовий розірвати Сергія, – як у дверях з’явився натовп.
– Скажіть, пожалуста, нащо це ви арештували? Ми зібралися на репетицію…
Тоді запас люті вибухнув на гостей:
– Шкурнікі! Ви собрались, штоб шкурниє пєсні пєть? І ето в присутствії? Всє арєстовани!
Зчинилась паніка. Міліціонери кинулись заганяти. Лемент, крик.
– Товаришу комісаре! Що ви паніку підводите? – підступив з зубами Марчук.
– Ви кто такой?
– Я завклубу…
– А-а! Завклуб! Вмєстє с учітєльом церковь устраїваєтє!
– Я влаштовую клуб, а ви нам руйнуєте! За що ви людей арештували? За що ви вчителя арештували?
– За то, что учіт шкурних пєсєн!
– Я сам їх не знаю! – наступав і Сергій. – А що вони співали, то позаарештовуйте краще їх дідів.
– Та ми так співали, для голосу.
– Ви дітей поперелякували. Я взавтра ж напишу на вас заяву в партком, – не вгавав Марчук.
– А я сєгодня же напішу рапорт, какіє здєсь учітєля і завклуби…
– Пишіть! Тільки не заважайте нам робити зараз репетицію!
– Можете расходіться! Завтра я вас всєх на учот!
Всі понуро посунули. З ріжних кутків підходили з запитаннями люди, що поприбігали з села.
– Ну, виходьте на сцену! Почнем репетицію! – оголосив Сергій тремтячим від знервування голосом.
– Яка там репетиція! Добре й так підрепертирував.
Ще кілька реплік – і клуб спорожнів.
– Ну, що тепер? – підійшов Сергій з запитанням до Марчука.
– Обов’язково заяву.
Другого дня в Манівцях тільки й мови було, що про комісара.
Вночі заарештували декого з дезертирів – і тепер батьки розносили славу:
– Як мого, то забрали, а як Зануда завіз хуру пашні, то його ще малий… Це правда така?
– Еге, як у Макулів пили до ранку, то він його синка забере?
– Адже кажуть, що на призвичайці вже служить…
– Нема вже потягу з тіятру?!
– Мені все, як усе, але Зануда!
Марчук з Сергієм натрапили на слід. Терешко пив на Покрову з Занудою в Жольки. Тоді Зануда хвалився Шумівському кумові:
– От як бояться цеї власті, а мені вона десь. Мій син не служив комезі й не буде служить. – Він одвів Шумівського кума й навчав, що треба зробити, щоб його зять залишився вдома.
Терешко підслухав, бо мав зуба на Зануду, ще відтоді, як Зануда сіяв його поле з половини. Тепер Терешко посвідчив усе своїм підписом на заяві, що склав Сергій. Задоволений, що поставив справу на колеса, Сергій рушив до Олі. Не привітавшись, Оля тикнула папірця.
«Під час ревізії, переведеної в вашій школі волкомісаром Таранюком – у другій групі, яку веде О. М. Ярова, в учнів знайдено часословці та „ветхій завєт“ закону божого та інші конфесійні книжки. Волкомісаром т. Таранюком ще установлено, що О. М. Ярова здобула симпатії куркулівського населення навчанням слав’янської мови та закону божого. Вважаючи вищенаведені явища неприпустимими в радянській школі, колегія повітнаросвіти в присутності волінструктора т. Чухрая від 13/ХІІ ц. року – постановила: Вас, як відповідального адміністратора, усунути з посади завідувача; О. М. Ярову усунути з посади культробітника без права вступу ні в яку установу Наросвіти».
Затаївши дух, Сергій моргав очима, силкувався збагнути істину:
– Викладала?!
Оля допитливо глянула. Вмить її пальці зламали стебло лілеї, що плакала в вазоні: пелюстки одна за одною летіли, мов білі птиці.
– В ирій! – подумав і завагавсь: – Що, він справді в тебе знайшов?
– Так. Знайшов закон і часословці. Минулого року. Я їх десятками одбирала в учнів. Нема ніяких книжок, так вони й беруть на горищі в старій школі, мовляв, аби книжка…
Вона заломила руки…
Сергія прострілило болем жалю: він нізащо її не зречеться. Стиснув в обіймах немовби востаннє:
– Не бійся! Я виведу на чисту воду Таранюка. В цю неділю у нас з’їзд волосний… Ми доб’ємося.
Неділя. Ранок. В Кутянській церкві дзвін бевкав, неначе бичок, що заблудив між запорошених инеєм садків. Мороз позапинав вікна, позаганяв у закутки живу тварину, а сам погуляв Кутянськими вулицями.
Пустельно. Лиш зрідка проскрипить подертими черевиками посиніла вчителька, поцибає, мов заєць від гончих, довготелесий, в демісезонному пальтечку, вчитель. Збігалися на з’їзд.
У школі хекали, хукали, жестикулювали, палили махорку, й потроху кімната зогрівалась людською парою та розважливою гутіркою.
– Ну й мороз, аж чуть дух не виперло…
– А ти б приперся за двадцять верстов, як я, тоді і лоб змокрів би.
– А який тобі чорт винен, було осідлати голову…
– Хіба що самого голову, бо підводи не дає…
– От у мене голова, так голова! Якось я до нього: «Вези дрова, бо діти подубнуть». А він помирив там двох, та з судцями могорич запиває: «Тобі холодно? На, погрійсь!» Ну, і гріли мало не до ранку…
– Ти запропонував би, щоб голова ще й школярам по чарці давав… Веселі заняття були б!
– А я оце сам чарчину випив би! – промовив учитель, що вистукував жіночими туфлями в такт з власними зубами…
– А ви б помінялися з Параскою Григоровною!
– Ні, я не згоджуюсь. Для мене добре й моє. – Посміхнулась стара вчителька, що була в чоловічому пальті й чоловічих чоботях.
Серед усієї маси вона була, здавалось, найбільш задоволена.
В кутках було чимало похмурих блідо-анемічних та жовто-саркастичних облич.
«Морлоки» – виникла в Сергія асоціяція за Уелсом.
– Он бачите того, що курить… Он той надутий, – знайомив Сергія Степан Хведорович, – то анархіст. Був у Махна, а це сидів півроку в чека. А той-о! Блідий, блідий… – той був інспектором у Петлюри. А той другий біля нього – есер, був у Гритор’єва. Он той – толстовець, а ці-о два – боротьбисти, тепер укапісти…
Сергій силкувався у кожній постаті вловити характерну рису, відповідне назвисько, але всі вони сходилися до одного типа вчителя-морлока.
Лише інструктор став за стіл, усі замовкли, немов школярі з приходом учителя-грози.
Багато справ у вчителів. Поліпшувати методи викладання без ніяких до того засобів, поширювати програми, вести культосвітню працю в клубах, сельбудах, в хатах-читальнях, вести громадську працю в ревкомах, комнезамах, у ріжних комісіях, провадити ударні кампанії, статистику, учоти… До цього всього ухвалили на з’їзді ще кілька пропозицій інструктора, потім ще заслухали інформацію профуповноваженого, що пайків за останні два місяці ще не одержано, але є надія… І з’їзд мав розбігтись.
Раптом Ярова:
– Товариші, я прошу розглянути мою заяву.
– Ваша справа розглядалася в колегії повітнаросвіти і вчительські збори тут ні до чого, – заперечив інструктор.
– Я апелюю до волосних зборів нашої спілки…
Затяглася суперечка між Яровою та інструктором. Кінець кінцем збори більшістю голосів ухвалили прочитати заяву.
«Півтора роки я ретельно виконувала обов’язки культробітнка другої групи. Доказом цього можуть бути ті знання, що придбали мої учні за цей час. Але видно, це не має значення для деяких урядових осіб. Волвоєнком т. Таранюк…»
– Товариші, – злісно перервав читання інструктор. – По-моєму, збори плямують себе вже тим, що слухають таку контрреволюційну заяву. Ви тільки прислухайтесь, що це за тон: «деяких урядових осіб». Урядових. І хто ж ці урядові особи? – Комуніст-воєнком. Хватає ж нахабства у людини. Тепер я вас питаю, кому ми можемо більше довіряти, чи комуністові, що обґрунтував свою заяву фактами, чи Яровій, що на протязі року навчала закону Божого?
– А скажіть, будь ласка, – перебила Ярова, – коли ви на цьому пересвідчились і скільки разів ви бували в моїй групі?
– Доволі того, що воєнком був у вас два рази.
– Думаю, що воєнком і педагог – велика ріжниця.
– Щоб розпізнати конфесійну літературу – досить бути воєнкомом. Ми не можемо не довіряти комуністові. Справа остаточно вирішена. Обов’язок кожної урядової інституції гнати в шию контрреволюцію. Сором, ганьба вчительству, що береться захищати таку темну справу.
– Прошу слова! – скочив Сергій. – Тов. інструкторе, краще ганьбіть себе за свій бюрократизм. Я вас питаю, який це рік самодержавства? Коли це у вас виросли роги – страшити дітей? Розглянути справу товариша – наше професійне право. Товариші, я вношу пропозицію: обрати комісію й результати на розгляд до правління спілки. Справа ясна. Ставлю на голосування… Хто?
– Більшість.
Всі дні до святкування новорічної ялинки Сергій був бадьорий, працьовитий. Не менш завзято йому допомагали й школярі. Від ранку до ночі вони вештались, готові інсценувати, співати та чепурити.
Їхньому шалові не було впину, як побачили в залі ялинку: біготня, зики, танці, борня… Одні надійно позирали на пундики, другі на шкільне приладдя та книжки. Все це зумів придбати Марчук.
– Сергій Петрович, – підбіг школяр, – а йдіть подивіться, як Параска вбирає…
– Що там?
Сергій став за лаштунками. Параска разом з іншими дівчатами чепурила ялинку. Була, як усі. Раптом повернулась до стіни й кілька цукерок тикнула в пазуху. Так повторилось кілька разів.
Тоді Сергій підійшов:
– Параско, краще йдіть собі звідціль.
– А чого це я піду? Ви тут пан чи що? Або я не така, як усі?
– Того ж бо, що не така. Ніхто цукерок не ховав, а ви ховаєте.
– Я ховаю?! – спалахнула. – А щоб вам повилазило.
– Отже не повилазить, отже не повилазить, – пританцьовував на сцені школяр. – Бо я бачив, скільки ти напхала в пазуху…
– Жабеня ти! – погрозливо ступила Параска до школяра, але через мить вона роздумала, сплюнула й гаркнула демонстративно дверима.
За кілька хвилин Сергій повернувся до праці й забув цю сутичку. Однак Параска не могла забути прилюдної образи. Ввечері, як зайшов по неї Макула, щоб іти на виставу, Параска розповіла, що вчитель ніпрощо вигнав її з залі.
– Як?
– Отак, підійшов та й каже: «Геть звідціля…»
– Ну, не я буду, як не посаджу його в чека. Думає, це йому старий режим, командувати?!
З лихим серцем увійшов Макула в залю. Тут було урочисто, чепурно. Перед сценою по один бік іскрилась вогнями ялинка, по другий – лунала музика: всюди звисали гірлянди, пишались плакати та лозунги; нічого цього Макула не помічав, – його очи шукали вчителя.
Врешті, після «Інтернаціоналу» Сергій вийшов з промовою.
– Товариші, є давній звичай на Україні під новий рік викликати долю, ублагати її піснями, стравами та молитвами. В цьому звичаї позначається вся вдача українця: «А може Бог дасть», «а може вродить», «а може мине лиха година»…
Як протилежність, Сергій узяв німця з його критичним світоглядом, з його надією на власні руки. Далі порівняв благання робітників в 1905 р. з непримиренною боротьбою й завоюваннями в Жовтні.
– Цей рік ми зібралися не благати долю, а з’ясувати якою вона повинна бути, спільною працею і боротьбою добути її. – Так кінчав промову Сергій.
Тоді виступив Макула:
– Товариші! Кому це плескаєте? Ви розбираєте, що він говорить? Каже: «німець бореться, німець працює, німець перемагає, німець і має». Знаємо, як німці з нами боролись! Вибороли нам гетьмана. А хліба мало забрали? Диво, що мають! Так бачите вчителеві шкода, що ми не піддержали німців та й скинули гетьмана. Де ж пак! Він тоді паном був би. Знаємо, чого шкода німців! Німці вже царизну заводять, а в нас нема долі. Якої долі – спитайте його? Петлюри? Самостійності? І це називається вчитель? Просвіщає народ? Контрреволюція! Таких вчителів треба загнати туди, де Макар телят не пасе.
Знову оплески, галас. Знову виступив з спростованням Сергій, після нього завклуб Марчук, потім знов Макула…
Привітання перейшли на мітинг. З залі вже кричали: «Та ну вас к чорту. Починайте приставлєніє!» Поки дійшло до «приставлєнія» – діти потомились, а деякі й поснули. Дитячі номері, грані на репетиціях з захопленням – тут пройшли мляво, непомітно. В комічній ролі, що грав Сергій, виявилось дуже мало комізму, й кінець кінцем уся програма зійшла на ніщо.
Сергій був роздратований, стомлений.
В кімнаті він затулив уші, заплющив очи й, здавалось, летів у якусь темну безодню. Від того зроджувалась болісна захоплююча втіха: далі… далі… швидше…
Після Нового року комісія відвідала Крученецьку школу. Виявилось, що конфесійну літературу розкурювало все село, хоч ніхто нікого не обвинувачував за вмисне ширення її.
Комісія висловила лише догану завідувачеві школи, що не підшукав належного місця для цієї спадщини старої школи. Завідувач змовчав комісії, зате другого дня в Наросвіті знали, що завідувач нічого не винен; він з самого початку бачив буржуазний ухил Ярової й тому був проти її призначення; останній же час Ярова так уміло маскувалася під революційність, що він зважився довірити їй групу. Комісія визнала невинною Ярову, але це тільки через те, що один член комісії – сам автокефаліст, другий – петлюрівський старшина, а третій – колишній меншовик.
Наросвіта надіслала нову постанову, погоджену з праці: завідувачеві повернутись до виконання своїх обов’язків, а щодо Ярової – попередня постанова лишається в силі.
Оля, як одвернулась від папірця – так і захолола. Перспективою для неї тепер була остання цятка в вікні, що й її замуровував мороз. В серці зростали холодні снігові візерунки. Оля не повернулась навіть тоді, коли ввійшов Сергій. Він прочитав мовчки і так само зальодянів: крах!
Довга задума. Два німі крижані полюси.
– Олю! Ти поки перейдеш до мене, а там побачимо.
– Ні, я до тебе не піду…
– Де ж ти дінешся?
– Піду!.. або… або…
– Чи ж знаєш ти життя? Загинеш. А мені… тяжко без тебе.
– А я не хочу бути жінкою й куховаркою.
– Олю! Нащо так говориш?
– А що я в тебе буду робити?
– Ну, я допоможу як товариш, а там…
– А там зав’язнем у злиднях і довіку будем купатися в помиях за шматок хліба.
Сергій замислився: справді, він ледве стягав собі одному на харчі… Хай іде… І враз від цієї думки скочив, немов ужалений:
– Олю, не бійся, ми вирвемось!
Вона, здавалось, сягала задумливим зором у безмежну глибінь, і докази були для неї чужими. Мовчання. Раптом стрепенулась і рішуче підійшла до Сергія, аж йому якось боязно стало:
– Добре. Я піду до тебе. Пам’ятай, що я вирвусь.
А ранком, чуть світ, щоб не бачити дітей, Оля прощалася з парком. Дерева уквітчалися инеєм та журно схилилися віти; серце точило розпуку.
Хруснули кроки; з-за кущів вийшов Сергій. Розбійник! – уявила, а вона одинока в лісі – тривожно захвилювалися груди.
– Ходім.
Покірливо пішла, розуміючи, що змагатись даремне.
Холодна кімната похмуро глянула замерзлими вікнами. У Олі на серці так само замерзло, заніміло.
Сергій розважав, цілував її в той час, як думка була: добути зайвого пуда пашні…
Коли стрівся на вулиці з Макулою – вперше зросла тривога: він може нашкодити.
Сірі дні, німі вечори. Клуб завмер. Десь на селі йшла підготовка до виборів у сільраду. Сергій весь вільний час працював у ревкомі та комнезамі, – тлумачив декрети, налагоджував діловодство, філософував. Вертався пізно – веселий, гомінкий, соковито цілував Олю. Думав, що й вона повинна бути задоволена з його праці та заробітку. Вона приймала поцілунки з обов’язку коханої, а сама ховалась у свою мушлю: він чужий їй, не розуміє. Безконечними вечорами вона одиноко пряла свій чорний кужіль думок. Для чого живе? Нахлібниця! Жінка-наймичка принаймні послугує, пере, варить… А вона – коханка!
Свідомість етичної загибелі проймала серце ножами, в кривавій розпуці затоплювала волю. Знищить себе.
Робила огляд пережитого. Нічого світлого там не було, єдиний теплий спогад: на дворі тьма, хуртовина, страхіття, а в кімнаті вона притулилась до матері; в материних обіймах – затишно, любо; кожний поцілунок – гарячий, ясний промінь, а обійми – найміцніший захист від усяких страхіть. В Олі тоді певно билося серце, вона сміливо дивилась у пітьму…
І все. Немов для цього тільки народилась, тільки це понесе з собою.
Оля писала:
«Люба матусю! В цю хвилину мені безмірно хочеться тебе гаряче поцілувати і подякувать за ту щиру ласку та піклування, що мала від тебе. Від щирого серця бажаю тобі щастя й долі. Прости свою Олю за всі неприємності, що мала в житті від неї. Бувай щаслива. За мене не турбуйся. Я сама влаштую своє щастя. Зі мною мій любий. Він багатий. Я тікаю за кордон…»
В цей момент відчинилися двері й з’явився Сергій, Оля похапцем ховала листа за блузу. Сергій ураз зблід і зупинив пронизливо лютий погляд:
– Що ти ховаєш?
– Листа до матері, – відповіла, як оволоділа собою.
– Не мути! Хіба лист до матері така таємниця? Я би не читав, коли ти маєш секрети від мене…
Утворилась напружена мовчанка.
– Ти можеш дати мені листа? Я ніколи не думав бути твоїм контролем…
– Можу!
Вона твердою ходою підійшла й подала. Була біла, мов крейда.
Через хвилину Сергієві руки затремтіли, рознялись, а лист упав перед ним, як смертний вирок…
– Так… Я думав… ти… чесна… Їдь!
Величезна скеля тяжіла над головами. Ледве чутним шепотом промовила:
– Відішлеш листа матері. – Рушила в двері.
Вмить хропнула скеля, Сергій упав застогнавши.
Оля повернулась на мить й припала гаряче йому до руки. Жорстоко рванув руку, але відчув як вирвав власне серце.
Бурею зашуміла чорна пустеля. Тоді, мов божевільний, кинувся за двері, наздоганяючи тінь. Стис, заридав. Оля спалахнула одчаєм і напівпритомна скорилась обіймам.
Знов у Манівецькому клубі відродився рух. Співи, доповіді, вистави. Сергій з шалом захопився культосвітньою працею – в ній глушив той докір за збочення до вузького практицизму. Оля ж відчула в ній своє відродження й піднесення свого «я». Тепер вечорами вона була на репетиціях, на співанках… Сергій допоміг їй організувати групу неписьменних, і вона охоче провадила навчання, бесіди…
Була праця, були прагнення, горіння.
– Любий, я вірю в радість життя, – щиро казала Сергієві.
І він її розумів.
– Хіба ж не радість – любов і праця. Я люблю життя, люблю людей…
Тоді написала матері: «я щаслива».
Горючими метеорами пролітали дні в космічні простори.
Оля пізно закінчила працю. Мала довгу інтимну розмову з своїми ученицями. Була надхненно-радісна. З повною щирістю хотіла поділитися з Сергієм. Він був схвильований. Показав оповістку.
– Завтра їдемо з Марчуком на суд… Таранюк заарештований…
Оля глянула допитливо в вічі. Було ясно. Таранюка заарештували за доносом Сергія. Сергій непевний своєї правоти й перемоги.
– Сергію, ти будеш безсторонній?
– Добре. Я буду безсторонній. Але уяви, що той самий комісар виправданий?!
– Що ж… тобі нічого боятися. Факти не твоя вина.
– Так. А які факти були проти тебе?
Сергій нервував. Оля зважила за краще затерти розмову.
Другого дня була під штурмом разючих думок. Сергія можуть обвинуватити в наклепі. Він опиниться на лаві підсудних… Ні, Сергій мусить бути рішучий у своїх доказах. Таранюк відомий.
Ще через день у безсилій розпуці ламала руки. Ах, чому вона дратувала його своїми порадами! Можливо, він уже заарештований…
Ввечері з’явився Сергій.
– Що? – кинулась до його, затаївши тривогу.
– Комісара до розстрілу.
І вмить в Олиній уяві бризнула кров. Її лице зблякло, зір затуманивсь. Сергій убивця. Вона зняла з його шиї руки і, не привітавшись, відійшла, стискаючи в грудях хвилювання.
Сергій гостро глянув їй у слід. В йому зросло підозріння.
– Мабуть, краще було б, щоб мене розстріляли?
Оля мовчала.
– Виходить так. Мені слід було обернутися в блаженну овечку, та й хай би мене Таранюк угораздив…
В Олі очи налилися тугою, як осінні озера.
Сергій брязнув саркастично:
– Ха-ха-ха!.. Нам серце болить за комісаром… Поздоровляю вас, товаришко комісарша.
– Сергію! – скрикнула розпачливо. – Нащо так говориш?
Благаючи – страдницьким зором глянула йому в вічі, оповила, й бризнули сльози як дощ.
В перший момент Сергій з ненавистю хотів одіпхнути. Раптом, як грім:
– Нащо?.. Нащо кров у нашому житті?..
Сергій притис до грудей, немов хотів затамувати кров власної рани. Від болю занімів.
– Олю! – промовив тихим мінором, коли ущухли ридання. – Я довго над цим думав. Боротьба і вбивство в самій природі матерії. Ми не кращі й не гірші за інших. Нам так само потрібно нищити припони, щоб досягти перемоги своїх ідей. Так само, як біолог мусить убивати живих істот, щоб досягти безсмертя…
В Олі зростала в очах задума.
На новому волосному вчительському з’їзді товариші зустріли Сергія тріумфом, як героя. Одні тисли йому руку, вітаючи за перемогу над «драконом», другі вгощали «добреньким» домашнього хову тютюном, треті застерігали від напасті комісарових прибічників, четверті одводили в бік і конспіративно висловлювали свій погляд на справу: так їм і треба…
Шараївський учитель вивів навіть на двір Сергія і, озирнувшись на всі боки – почав:
– Ви мудрий дипломат. А це найважливіше в наш час – уміти плавать. З вами можна робити діла. Діла ж у нас – непочатий край. Ви подивіться, яке насильство! Та що вам розказувать… Треба боротись, ой треба! Ми вас маємо на увазі…
– Хто це «ми»?
– Бачите, у нас є гурток… Не думайте, що ми сами. Ми зв’язані… Ви зайдіть, будь ласка, в Шараївку, там ще дехто буде… Побалакаємо.
Сергій зрозумів, у якій справі його запрошують, він сміявсь у душі з наївності цього вчителя, хоч разом з тим йому імпонував комплімент «мудрого дипломата», – тому дипломатично відповів:
– Мабуть, мені буде не по дорозі.
– А ви зайдіть, побачимо.
– Ну-ну! – муркнув Сергій, будучи певний, що в Шараївку він ніколи не загляне.
В залі був уже інструктор. Наперекір іншим, інструктор не помічав Сергія.
– Це поведінка заляканої кішки, що пирхає ворогові в вічі, – так розцінював Сергій. – О, злякається! Сергій ще не так себе покаже.
Інструктор запропонував таку методу: щоб трудова школа була дійсно трудовою – усунути всяких сторожів, а щоб сами вчителі з учнями дрова рубали, воду носили і т. інш.
Сергій розреготався інструкторові в вічі й довів, що це той самий метод, що його добре засвоїв дяк, який учив Шевченка.
Вчительство зухвало підтримало Сергія й пропозиція провалилась.
Зате, коли Сергій вніс свою пропозицію, щоб для більшого об’єднання вчительства заснувати волосний клуб і видавати журнала, тоді інструктор засудив цю ідею на небуття.
Сергій заповзявся відстояти своїх позицій:
– Коли наша адміністрація потурає розпорошеності й пасивності вчительства, тоді я особисто беру на себе всю працю по складанні журнала. Думаю, що товариші мене підтримають матеріялом.
– А хто дасть вам на це дозвіл? – іронічно запитав інструктор.
– Буде журнал, буде й дозвіл.
– Побачимо.
І на цьому наелектризовані заряди розрядились.
Скоро після цієї сутички в Манівці під різними псевдонімами посипались матеріяли. Одна розвідка про національне питання за Драгомановським принципом: «Космополітизм в ідеях і цілях – національність в ґрунті й формі культурної праці», «Про У. К. П та економічні центри», побутові нариси з учительського життя: «Голод», «Божевілля», «Вішальник», – сатири на урядових осіб, та безліч безнадійної лірики.
«Не бачить, не чути ні світа, ні волі,
Прокляв я дітей і життя…
Мов тінь та бездушна тиняюсь,
І кривду у грудях ношу,
Мов Каїн від людського ока ховаюсь,
Шукаю привітну тишу…»
В той час, як у літературних колах говорили про ліричну кризу в поезії – у Сергія гора лірики з кожним днем помітно зростала, але від неї повівало запахом братської могили.
Сергій і Оля, що взяла на себе обов’язок секретаря журналу, жили надією на доплив життьових матеріялів.
Весняно зазеленіли вруна. Тоді в манівчан збільшились прибутки з експлуатації корів та їхніх телят. Збанки з молоком робили двадцятиверстові прогулянки до міста й стільки ж спорожнілими назад, зате їхні хазяїни мали змогу солити прозору юшку на синьо-фіялкову цибулю.
В один з таких біржових днів Параска вийшла з міста на довжелезний битий шлях. Пустельно. Тривожно дзвякала лійка об збанок. Раптом десь ззаду суперечливо захамаркали колеса. Параска повернула надійно зір. Скоро перед нею окреслилася знайома постать погонича.
– Сідай, підвезу!.. Це манівська, – промовляв до пасажира. – Ще як виїмка біля нас строїлась – були разом на роботі. Пам’ятаєш, як тоді? – І для ілюстрації «як тоді», погонич обійняв Параску.
Параска вдячно горнулась, почуваючи, як відпочивають у неї ноги.
Не змигнулось, коли наблизились до Шараївської дороги. Тут погонич обіймав востаннє Параску, а пасажир пригадав, що нею можна передати «оту штучку». Заклеїв папірця в конверт й разом з погоничем взяли з Параски «хресменебоже», що передасть учителеві.
Далі Параску понесли мрії, як вона розповість дівчатам про веселу подорож з Шараївським парубком, як буде радий Макулів Михайло глянути на вчителевого листа.
Ще до приходу Макули Параска препарувала коверта. Одначе те, що вона там найшла, зовсім не задоволило її цікавості. Переписана пісенька. На «злість» вчителеві вже хотіла кинуть у трубу, як несподівано ввійшов Макула й став жадібно ковтати кожне слово… «Це твір селянина-самоучки. Якщо Ваш журнал виходитиме конспіративно – думаю, що він вам вдасться…»
«Повстаньте, голі і голодні,
Із сіл, присілків, хуторів,
Бо ворог наглий, звірородний,
Хроном гірким нам наїв…
Чуєш, хліб наш забрали…»
– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха… – бризнув сміхом Макула в здивовані Паращині очи: – Дурна! Це те, що мені треба…
Припали пилом Манівці, посіріли. Пекучі дні, голодний час. Тиша. Хіба де вибіжить з воріт плескувата замурзана свиня, за нею обшарпане хлоп’я, хлоп’яті на допомогу кудлатий, задрипаний собака – заженуть свиню й розходяться обоє понурі, лихі.
До економської садиби шпоришем зеленіє стежка. В наелектризованій тиші занімів перецвілий сад, камінно мовчать руїни.
Перед лисим газоном, між двома білими колонами, стояла Оля. Хіба потрібний селу інтелігент з своїми повітряними ідеями, коли село прагне хліба?
Лезом гільотини розсікала серце свідомість зайвого існування.
Оля втретє розгорнула материного листа.
«Приїжджай на літо. У нас часто буває Шура Концов, розпитує про тебе… Такий красивий, стрункий».
– К чорту! – скрикнула Оля й зім’яла дорогого їй листа.
Вона була між Сцилою та Харибдою. Поїхати до батьків, де мати нав’язуватиме своїх женихів, чи лишитися в Манівцях у злиднях, в бездіяльності. За цілу весну Сергій не одержав ні одного фунта.
Розгублено дивилась і нічого не бачила перед собою. Раптом в уші вдарив надзвичайний гаркіт.
Мов Deus ех Machina – перед очима зоріє автомобіль.
– Грамадянин Шарий є вдома?
Щось тьохнуло в Олі, як побачила між приїжджими й Макулу. Вона збрехала:
– Він пішов у волость…
– Проведіть нас у його кватирю…
Постіль перетрушено, дописи до журнала разом з давньою пилюкою ретельно складено в автомобіль, біля Олі стала рушниця:
– Вас заарештовано!
До вечора посиділа Оля заарештована в своїй кімнаті. Щохвилини вона тамувала болісне побоювання, що з міста може повернутися Сергій, хоч і казав їй, що повернеться не раніш пізнього вечора, а то й завтра.
Врешті під’їхав знову автомобіль і забрав вартового.
Оля вийшла на двір, де, здавалось, світ назавжди почорнів. Вона бігла в село шукати поради.
Сусіда, побачивши Олю, згадав, що він балакав колись з учителем про «комуну» – та й зачинивсь мерщій у сінях.
Всі вулиці гомоніли про арешт Шараївської «гарнізації» та про свого вчителя, що переховував «бамаги».
У Самойла Оля довідалась, що Макула перейняв важливого документа з Шараївської «гарнізації» до Сергія. Коли Оля була вже за дверима, Самойло, згадавши й свою кривду, додав:
– Видно, що бандитський… Два місяці обідали, так і не заплатить.
В Олі зросло вагання: Сергій, певно, таївся від неї. Коли ж уявила втрату його – криваво обкипіло серце. За всяку ціну мусить врятувати. Він не винуватий. Він не таївсь…
Хведір Степанович пораяв Олі попередити як-небудь Сергія, бо Макула напевне підстерігає, але він сам нікуди не може йти з Олею, бо треба голодні коні вести на пашу.
Поминувши вулиці, Оля одиноко вийшла за село між чорні лави житів. В білому, неначе фосфорична істота, стала на шляху під вербою. Чорний простір, здавалось, проковтнув живий голос, розбавив у собі живих істот, зупинив час, і лише билось одне серце, билось тривожно.
Щось шерхнуло. Напружила зір. Тим боком посувався силует.
– Сергій! – гукнула навмання.
Сергій круглими очима глянув у її переляканий вид.
– Чекісти… Макула…
– Що ж, хай арештують. Я доведу.
– Ти не доведеш. Ти мусиш тікати, мусиш… – розпачливо благала.
Сергій поволі проймавсь її заляканим настроєм.
Сутінки густіли над його головою, чорна запона затуляла ясну перспективу, ще мить – і його стихійним подувом підійме на вітер мов ту порошинку.
– Ах! – заломив у розпачі руки…
– Любий, ти не один… Я ніколи тебе не забуду.
Тоді відчув маленьку-маленьку надію. Переповнений вдячності казав:
– І я тебе не забуду… Я знайду тебе… через рік, через десять…
Глухі ридання розбудили ніч. Вона, прихильниця тиші й сну, невдоволено підіймалась у глиб просторів.
Сергій і Оля відчули, як ллялась гарячими потоками туга з їхніх розітнутих грудей.
Парою світ затьмарило.
– Прощай…
– Прощай… Чи ж зустрінемо ще весну?
Обернув на хвилину зір, де стояла осяяна постать.
Болюче розривалася спільна артерія. Рванув.
Світ закривавивсь.