III

Дощі перестали йти, вода постікала і земля підсохла. Настала славна осінь, пора бурштинових днів, золотого листя й ранкових приморозків… Ви, певно, спостерігали, як у такі дні мозок яснішає, ноги пружиняться й тіло сповняється бадьорістю. Хочеться мислити, робити, співать…

Осінь немолода, легковажна весна, з темними очицями й дивовижними снами, осінь і не пристрасне літо з буйним волоссям і жагучими бажаннями, осінь тиха, мудра мати з найміцнішим у світі коханням – з коханням до своїх дітей…

Тому-то я люблю осінь.

Я люблю в неділю ранком знести в руках по сходах, як на ресорах, свого велосипеда й вирушить кудись за місто.

Легенький вітер за околицею починає обвівать вас, – ви їдете й співаєте. І ніхто вас не чує, і нікому до вас немає діла. Ви відпочиваєте, після тижневої праці, ви почуваєте себе молодо й бадьоро. Пригадуєте дитинство, як ви колись були малим, бігали й лазили по деревах – і ще дужче, натискаєте на педалі свого вело…

Ви навіть починаєте розмовляти сами з собою. І цікаві, щирі, зворушливі слова злітають із ваших уст. Часом ви забуваєте про свої літа, про свій стан, про свою «поважність» і, як пустотливе дитя, кричите на всі легені… Вам хочеться спинити велосипеда, зіскочить, кинутись на землю, впасти на неї, притиснутись грудима й проказати їй щось ласкаве, ласкаве, таке, як ви нашіптували колись своїй матусі… Ви кажете собі вголос:

– Дурню, нащо ти сьогодні рано голився? Для чого ти вчора дві години, в прокуреній кімнаті, програв у шахи? Який ти такий буржуй, що можеш красти в себе години й дні життя, тратити своє здоров’я, прокурювати й пропивати його у колі своїх приятелів? Ти не вмієш жити – відповідаєте ви. Ти вигадуєш турбот і дріб’язкової метушні більше, ніж треба, ти транжириш життям, просипаєш, пропиваєш, проїдаєш і пробалакуєш його. Тут ви згодні з моїм приятелем, художником П., а я згодний з вами.

Ах, як мені хочеться крикнути звідси туди, у місто, до вас, щоб і ви негайно ж кинулись у поле до мене, розбіглися, і хто перший добіжить он до того ліска…

– Горі… горо… гори, – співаю я і танцюю на велосипеді, і з грудей мені мало щось не вискочить… – Але що ж я співаю?.. – пробігає в голові, а вітер шумить і я жену якомога швидше свою машину…

І от я вже на узліссі, поставив під куща велосипеда й ногами згрібаю цілу гору жовтого, лапатого, кленового листу. Це буде для мене постіль. Не вузеньке кімнатне ліжко, рипуче й мульке, а широке й безмежне ложе.

Як я люблю ліс за те, що він дужий, за те, що шумить… Корпусами пішов угору кремезний дубняк, струнким підмурком ліг під ноги йому молодий сосновий ліс і зеленим дахом хитаються над усім крони високих, старих, жилуватих сосон.

Тут колись лежали праліси… Звідси починалось життя й розтікалось у поля й степові безмежі, тут і зберігалось воно, ховаючись по хащах і яругах, коли займались блискавиці, гриміли громи, смерчі гнули в обіддя тисячолітні дерева і проливався над землею доісторичний дощ. Тепер ти не той, що тоді, але все ж дужий і шумиш… Шуми… Шуми…

Товариші, не дивуйтеся! Мені сьогодні весело… не кепкуйте з мого настрою, я не пив. Все як слід, все в порядку… Сьогодні ж день відпочинку, сьогодні я маю право відпочивати, як тільки хочу. Ти, товаришу з фабкому, стань мені в обороні, а ви, товаришу з адміністрації, не робить такого суворого обличчя – це ж смішно, як ви цього не помічаєте.

Шановний професоре з катедри міжнароднього права, вибачте, що я не помітив вас. Але, коли ви вже тут, одверніться, будь ласка, на хвилинку і протріть носовою хусткою свої великі окуляри й не дивіться в мій бік, бо я мушу трохи подригати ногами… Клянусь честю, шановний професоре, я почуваю в цім фізичну потребу. Що? Вам це не подобається. В такім разі насуньте знову на носа окуляри, простеліть на пенькові хусточку, сядьте обережненько і не одмовте послухати од мене кілька слів.

– Дорогий ювіляре. Року тисяча дев’ятсот двадцятого, жовтня дня чотирнадцятого заарештували мене в Білій Церкві поляки і під час трусу відібрали в мене фотографічну картку одного письменника з написом і справжню англійську бритву з білими колодочками. Військовий польовий суд, на чолі з капітаном Квятеком, засудив мене тоді до розстрілу, а тепер мене цікавить, яким чином я можу повернути назад свою англійську бритву з білими колодочками і портрет українського письменника з написом? Га?

Мені дивно, що ви смієтесь, вельмишановний професоре, дуже дивно. Іще більше мене дивує те, що ви встали, забрали з пенька свою хусточку і, навіть не попрощавшись, ідете…

Що ж? Коли мають пропадати моя бритва й фото письменника – хай пропадають, – я не буду плакати й удруге вертатись, до цього питання теж не буду… Прощайте…

А тепер, ви, шановна товаришко Абрик. Я хотів поцікавитись, чи реєструвались ви у мистецькому загсі, коли ставали мистецькою дружиною П. і, коли реєструвались, то за яким, вибачте, нумером… До речі, хотів нагадать вам, шановна товаришко, що ви забуваєте закручувати крана у ванній, коли виходите звідти… Справа, бачите, в тім, що мені немає діла до ваших почуттів і вашої розгубленості. Хе-хе-хе… і, за одно, радив би вам не снитись мені… це, між іншим…

Тепер, шановний професоре і ви, люба моя товаришко Абрик, бувайте здорові. Більш нічого такого цікавого не буде. Ви ще можете дивитись, як я розгрібатиму своє ложе з листя, як покладу наспід під себе велосипеда, як завалю його зверху лапчатками клену і розтягнуся проти осіннього сонця на листі. Тепер уже рішуче все… Мені тепло і м’яко… А ви, Абрик, наженіть за кущами шановного професора і він поведе вас на береги річки Недотечі і викладе вам історію її правого берега порівняльно до історії лівого берега, що вже дослідив його професор геологічних наук і навіть академік П. Але нащо ви крутите перед моїми очима червоними парасольками?.. Абрик, Абрик. Вони сліплять мене й наганяють сон… ну… гаразд…

Дихало вечором, коли я прокинувся. Кілька годин короткого осіннього дня сплили і захід пишався, як намальований. Похапцем розгріб я кучугури сухого листя й видобув звідти велосипеда. Прохолода пересмикувала тіло під одежею й лоскотала нерви, – треба було поспішати.

Півверстви зігріли мене.

Захотілось їсти і пригадалося, що я ж сьогодні не обідав. Але, зате, як я славно відпочив. Як повно й глибоко дихають груди, як напружуються й відпускаються м’язи, як ясно і легко працює голова.

Вранішній настрій не кидає мене. Щохвилі все швидше й швидше котяться колеса, з грудей вириваються уривки з невідомих пісень, невідомих мотивів на незнані слова.

…Слава життю і радости життя і невпинному рухові слава. Живи, життєдавче коло гори над одвічним обрієм і не лисій так швидко, як лисіє той професор, що вивчає тебе…

Коротшає шлях до міста і жвавішають і старішають думки: вже не бавляться в голові, як веселі, безжурні діти, не бризкаються водою на березі залитої сонцем ріки, не заливають сміхом зеленого узлісся, не ловлять на квітах необережних метеликів…

Бадьорими групами, трудовими колонами поспішають вони на мітинг, стають, завмирають і слухають…

Місто. Ти вирисовуєшся з-за обрію… Вже нижуться гірлянди ліхтарів на твої рамена, позначаючи численні пульси твого життя. Товпляться, громадяться плечі будівель, виходять задимлені голови фабрик, труби заводів, мережива проводів і геометрії вулиць. Я поспішаю до тебе, місто, я боюся, що ти зачиниш переді мною ворота. Стій, великий воротарю, не спускай шляґбаума, твій син запізнився трохи в полі й поспіша додому…

В кімнаті світиться, це я бачу ще з вулиці, значить, Абрик і П. дома. І мені стає радісно, що в мене хтось є, що я не один у кімнаті, що з сьогоднішнім своїм настроєм я потраплю не в чотири порожніх і мовчазних стіни, а в коло людей, більш чи менш близьких мені…

Підхоплюю на руки велосипеда й легко виношу його на третій поверх. Рука голосно й бадьоро стукає в двері.

– Прошу, – доноситься з-за дверей голос Абрик, милий голос такої близької й такої далекої сусідки. Я чую, як вона швидко і, здається мені, схвильовано йде назустріч. Рвучким рухом прочиняю двері й голосно вітаюся:

– Здрастуйте, друзі, як ся маєте?

– Ах, це ви!.. – зустрічає мене Абрик якось аж ніби невдоволено й починає чепурити зачіску. – Вибачте, я лежала і моя зачіска…

– Не дратуйте мене цим… – весело відповідаю я Абрик, непевний того, що вірно визначив її настрій, – скажіть краще, де це наш шановний П.?

– Я не знаю… – відповідає вона і тепер уже мені здається, що Абрик каже нещиру правду… – Зрання ми пішли із ним у картинну ґалерію, а потім разом обідали. По обіді я вернулася додому, а він пішов у справах і де він зараз, я дійсно не знаю…

У Абрик такий тон, як у учня, який запевняє вчителя, що у нього вчора «боліла голова». Настрій у неї, певне, після якоїсь нової сутички з П. зовсім не пасує до мого сьогоднішнього настрою. Мені хотілось увірватись у кімнату між веселих, радісних людей, а попав я, здається, на кращий випадок у непорозуміння.

Я вирішую не зачіпать Абрик і ні про що її не розпитувать. Замість того, беруся до готування вечері, бо йти обідать уже пізно, а зголоднів я, як вовк. За хвилю на вікні гуде примус, шкварчить на сковорідці сало, а я видобуваю з пакетика яйця…

– Товаришко Абрик, ви не хочете їсти? Може, й на вашу долю розбити пару яєць?

– Ні, дякую, я нещодавно обідала… А от, коли буде чай, то чаю шклянку, з вашої ласки, я вип’ю. Скажіть, прошу вас, яка зараз година?

Я поглянув на годинника і відповів Абрик, що вже після семи.

– Дякую…

І знову в кімнаті запанувала павза. Кожен зайнявся своїм ділом: Абрик, здається, читає, а я з небувалим апетитом нищу смашну яєшню, заїдаючи її великими шматками пахучого, чорного хліба. На примусі тоненьким голосочком пищить чайник…

– Линику! – раптом озвалася з-за перегородки Абрик. – Чи не знаєте ви де-небудь вільної кімнати?

– Нащо це раптом вам кімната? – здивувався я.

– Мені кімната зараз якраз дуже потрібна, – відповіла з ноткою роздратовання Абрик, – бо я маю на меті лишитися й надалі у цьому місті, а відтак кімната мені сами розумієте, потрібна.

– Ну, звичайно, – поквапився я погодитися, здивований із її дражливого тону, – але, на жаль, я вільних кімнат не знаю. Проте, я обов’язково завтра ж попитаю товаришів у редакції і взагалі буду мати це на увазі.

– Дякую…

І знову павза… Чайник почав уже пускати із носика пару… Ах, яка шкода, що так не пасує настрій Абрик до мого настрою!

Я зняв з примуса бурхливого чайника й поставив на стіл шклянки. Абрик мовчки вийшла з-за перегородки, трохи винувато посміхнулась до мене, одкинула з лоба пасмо волосся і, дивлячись кудись мимо мене, з робленою веселістю сказала:

– Будемо пить, Линику? – й натиснула на слові пить.

– Ого!.. – продовжив я жарт дівчини й розсміявся.

– А знаєте, Линику, я заздрю вам, – сказала Абрик, сідаючи край столу. – Не дивуйтесь. Я, справді, заздрю вашій ясній вдачі, вашому вмінню одбирати явища в житті… Повз одні ви проходите мимо, не помічаючи їх, на інших ви, чомусь, зупиняєтесь довше, а деяких для вас ніби й зовсім не існує. Я не згідна з думкою П., що ви «пересічна» людина, я б швидше опреділила вас, як людину примітивну… даруйте… от бачите, я вже й сказала не те, що хотіла сказати… Ви не дуже складна людина – я так хотіла сказати – у вас є якась аритметика, чи альгебра, якась формула, за допомогою якої ви собі й живете. Я от недавно знаю вас, проте, я спостерігала, і, мені здається, що у вас на всі питання є кілька відповідів, і всі вони влучні й до речі, звичайно, як стати на вихідну точку ваших поглядів. І через те у вас так: раз-два – і є відповідь. Мабуть, це дуже зручно й набагато полегшує життя?

– О, ні… – відповів я здивований заведеною темою. – Не все так просто, як воно здається на перший погляд. Я протестую проти тієї «механічності», яку часто приписує мені ну, хоч би той же наш товариш П. Мені тільки життя видається значно простішим, ніж його часто й густо робимо ми в процесі цього ж самого життя. І простішим не «взагалі», а в деталях його сприймання, в його побутових проявах. Ми через свій надзвичайний індивідуалізм часто й густо неймовірно засмічуємо життя особистими своїми маленькими справами й справками, мозольками на своїх душах, бородавочками у своїх мізках. А від коріння цих «мозольків» і «бородавочок» виростають уже й цілі болячки, великі ґулі, що щемлять і дошкуляють. А по суті, кому яке діло до наших мозольків і бородавок. Що це? Суспільне явище й стихійне лихо, чи тільки ґудзик од штанів, чи рукава від жилетки?

От, наприклад, я вчора брів вулицею і побачив якогось громадянина, що зайшов до «бюра похоронних процесій»… Я одразу ж подумав, що в цього чоловіка трапилось величезне нещастя, – хтось з його родини помер. Подумать тільки – п о м е р… Когось не стало, хтось жив, прожив і більше жити не буде. Це ж з усякого погляду найстрашніше, що може бути для чоловіка, бо самого чоловіка – нема. І в одну хвилину мозок мій побудував силу комбінацій для становища людини, що зайшла до бюра похоронних процесій.

Уявіть собі… Могла померти його дружина, мати кількох дітей. Міг померти хтось із його батьків. Міг померти брат його, чи сестра. А може, помер його єдиний син, надія і втіха. Одначе, міг померти його великий друг, або приятель. Нарешті, може, дожив віку хтось із співробітників тієї установи, де він працює і… «засмучений місцевком уповноважив…» і т. д. Буйна фантазія намалювала в уяві навіть ориґінала, що ще за життя вирішив замовити собі труну і зайшов до бюра покинути з себе мірку…

Так чи так, але погодьтесь же, Абрик, що до бюра похоронних процесій не заходять замовляти оркестру на бучне весілля і до дня народження вінків там не купують. І от, уявіть собі… мій мозок виключив одну з найпростіших комбінацій, про яку й подумати навіть смішно… Коли я підійшов до вітрини бюра й заглянув у середину цього сумного «магазину», я побачив через ряст залізного дубового листя вінків, як невідомий громадянин весело вітався з касиркою бюра і, може, якраз запрошував її на «парті де плезір» по Дніпру. Я почервонів перед холодним шклом вітрини й похапцем одійшов на бік…

Тепер я вас питаю, Абрик, що ми знаємо з особистого маленького моря бур і незгод і радости окремого чоловіка, та чи й можемо що знати? Отак і ви знаєте про мене, так і я знаю про вас. Абрик, я, коли вперше побачив вашу картину, сказав П., що перше вражіння буває або найбільше вірним, або найбільше хибним. Це, звичайно, не норма для опреділень, але вона ще мені не зраджувала. Після першого вражіння бувають хитання, але, наприклад, відносно вас я лишаюсь при своїм першім вражінні…

– А яке воно? – оживившись трохи, запитала мене Абрик. І я б сказав, що це запитання не було для мене несподіванкою. – Думаю, – продовжувала вона, – що не таке, як від того незнайомого громадянина, що зайшов до бюра похоронних процесій.

– Як вас розуміти? – запитав я Абрик і пильніше приглянувся до неї.

– Я жартую просто… – відповіла мені дівчина, раптом посмутнівши, – скажіть краще ще раз, яка зараз година?

– Година зараз восьма, а три чверті тому, як я вже вам казав, було після семи.

Абрик глянула на мене колючим поглядом і прикусила губу. Цим без слів було сказано багато з того, чого не хотів би я почути від Абрик. Я неприпустимо помилився. Зніяковівши, я поглянув у вікно, а коли знову повернувся до Абрик, устиг тільки перехопити щойно одведений від мене той же непривітний погляд.

– Ну, і що, ж, дорогий товаришу, – кололась далі Абрик, – чим же закінчилась ваша пригода з громадянином. Ви пішли підглядати далі. – Вона так і сказала – підглядати.

– Не «підглядати», а «спостерігати», люба товаришко… На жаль, письменник інакше не може набути собі матеріялу.

– Значить П. був правий… – відповіла Абрик.

– В чому саме, прошу вас?

– Коли казав, пам’ятаєте, що сучасний письменник спостерігає не тільки на вулицях, а й по казино…

– Абрик, ви мститеся. Але даремно. Я до вас ставлюся багато краще, ніж ви думаєте.

– Я питала вас півгодини тому, як ви до мене ставитесь, але ви не відповіли, зате ви кілька хвилин тому на ділі довели, як ви до мене ставитесь… Тепер я не хочу, щоб ви виправдувались тому, що це вже матиме нещирий характер.

– Виправдуватись я не буду, я лише дозволю собі вернутись до випадку з невідомим громадянином у бюрі похоронних процесій. А ви вислухайте мене.

– Я буду слухать, – відповіла мені Абрик і зівнула, – час у мене вільний. – Вертайтесь до вашого випадку.

– Уявіть собі, що я не «підглянув» би і замість йти своєю дорогою дочекався б повернення невідомого громадянина з бюра, підійшов би до нього і висловив йому своє співчуття. Ви в’являєте, щоб тоді могло бути? В кращому разі він би глянув на мене, як на неврівноваженого, а то ще й послав би куди-небудь подалі. Чи не це саме трапилося і з нами зараз? Ви весь час питали мене про те, яка зараз година, а я почав метикувати з приводу цього, дошукуватись, втручатись у логіку ваших запитань, одним словом, цікавитись вашим особистим. А до чого це призвело? До нікому непотрібної, а для мене й просто болючої сутички, до звичайнісінької побутової історійки. То чи не краще ж мені й надалі бути «примітивним», як ви сказали, чоловіком, тобто одні явища сприймати, повз інші проходить мимо, а третіх і зовсім не помічати? Але чи примітивізм це? Не знаю. Знаю тільки, що така особлива «цікавість» до других людей, втручання в їхнє особисте призводить до всіх пльоток, брехень і непорозумінь, от як і зараз.

– Гаразд… По правді сказать, шановний товаришу, я над цим мало думала. Але, даруйте мені, і ламати голову над цим усім не збираюся. Тут уже я сама буду примітивною… Скажіть, будь ласка, ще раз яка година?

– Дев’ять без чверті, – відповів я, дуже невдоволений з обороту, якого набрала наша розмова.

– Вже?.. – протягла Абрик і замовкла. Між брів лягла їй темна глибока зморшка, така неприємна й недоречна на її ясному, майже дитячому обличчі, що я й собі посупився. Долонями рук од лоба провела вона собі по обличчю, випросталась, трухнула головою, ніби звільняючись від сторонніх настирливих думок і, глянувши просто в очи мені, сказала:

– Я на вас не сердюся, Линику. Ви маєте рацію: кожен носить щось своє і не тільки носить, а й носиться з ним… Проте, ви не маєте рації там, де переводите це на рейки сухості й холодного ставлення до другого чоловіка. Мені здається, що в душі своїй ви думаєте: ага, робиш дурниці, так тобі і треба, роби… я тобі й слова не казатиму, а потім побачимо. Мені здається, що так, наприклад, ви ставитесь до П…

– Ні, Абрик я ставлюсь до П. не так. Ви на початку нашої балачки сказали, що заздрите моєму вмінню відбирати явища, що в мене є якась формула в підході до життьових фактів… Хоч це трохи й не так, але буду з вами зовсім щирий. Ви думаєте, я не розумію, чому ви весь час питаєте – котра година? До речі, мушу вам сказати, що зараз чверть на одинадцяту. Я ж знаю, товаришко, що ви занепокоєні відсутністю П., що межи вас щось скоїлося. І от я просто хотів відтягти вас трохи від ваших думок, розвіяти ваш настрій, щось розповісти і дати відповідь на ваше запитання. В обстанові буднів ми часто й густо губимо пульс суспільного життя, відриваємось від нього, воно шумить навколо нас, як чуже, стороннє, а ми в ньому, як людина в шерезі, що йде не в ногу. І йому тоді здається, що всі до нього байдужі, черстві й сухі, що в нього стільки свого, наболілого, а ніхто не відгукається і не звертає уваги. Оттоді він починає злитись і віддалятись од життя. Він клене його, творить із себе мученика, рве із сучасністю, сичить на неї, або ниє. Мені здається щось подібного робиться і з П.

– А ви, Линику не так уже й примітивний, – відповіла мені в роздумі Абрик. – Тільки ви все ж надто спрощуєте явища. Пам’ятаєте, я вас сьогодні спитала про кімнату. Беру з вас слово, що балачка лишиться тільки межи нас. Уявіть собі, П. ревнує. Не говорячи вже про те, що він взагалі не має права на такі почуття, він тим паче не має приводів до цього. Та, нарешті, жадних освідчень в його почуттях до себе я не чула. І незважаючи на це все, – він все ж уперто ревнує.

– А ви гадали, що людина з його характером, з хоробливим самолюбством візьме та й освідчиться вам? Навпаки, він буде запевняти вас в противному, бо він людина з вивихом, з вивертом, з психологічним викривленням, – він стихія, анархія, індивідуальність і глибоко трагічна в своєму єстві натура. Критична частина його мозку працює аж надто, вона відкидає, рушить, руйнує, а натомість друга частина його мозку не в силі нічого поставить. Тому-то він і скептик, і опозиціонер, і вічно невдоволений, чорний песиміст. Він не творець і зрештою навіть і не руїнник. Цей постійний його протест, повсякчасна капризливість, невдоволеність, невіра й недовіра до людей, безкінечне здирання й задирання – кращі ознаки того.

– О! Як ви помиляєтесь!.. – з блискучими очима перервала мене Абрик. – Ви не знаєте, як він може захопити, буквально поглинути вас, примусити робити так, як він захоче, думати й почувати так, як і він. О, в такі хвилини він ніколи не здається.

– Але, чи надовго стає цих хвилин. Він просто заражає вас, хвилевим, надзвичайно сильним, але і надзвичайно коротким гіпнозом. Він не любить постійного тривалого, однакового напруженого току, він любить короткі замикання електричної іскри, спалахування болотяних вогників. А вже наступної хвилини він осідає, як мішок, ненавидить людей, ненавидить життя, бурчить і злиться. Він людина не нашої доби, хоч не все, що він говорить і проповідує, не має рації і зараз. З його деструктивним світоглядом, глибоко конструктивна доба наша його не прийме. Я в цім переконався. От візьміть ви цю його, чи спільну вашу з ним картину. Це ж, по суті, цінна й потрібна спроба чи винахід. Випадок допоміг йому створити її, він це знає, а система вимагає вже від нього повторення й узагальнення випадку. Але він безсилий, я почуваю це – він спасував і розгубився. Жити ж поза системою й прожити вік теж не можна. І звідси випливає глибокий трагічний конфлікт його з сучасністю. У нас же не безлюдний острів і вічно молитись на ікону ніхто вже не буде. Оце от і губить його. Він весь запас своєї творчої енергії сконденсував і витратив на цей твір, він уклав у нього все, що міг, і вимагає зараз неможливої, неприродньої для сучасної доби уваги до себе. Він хоче, щоб спинились поїзди, заніміли радіо, завмерли динамо і всі рушили дивитись на його картину – автодафе, крематорій, у якому спопелився він сам. Може, це виглядає й не по товариському, може, для вас це виглядає й просто, як провокація, але я не сантиментальний чоловік й не дозволю собі… Ет, що там!.. Справа починає набирати небезпечного характеру, і я скажу по щирості, боюся я за вас, Абрик. Я не маю права не попередити людину, коли вона йде по принадному зеленому килиму трясовини. Не думайте, хороша моя, що я, як боягуз, чи шкурник, користуюся з нагоди чи відсутності П. й наклепую вам на нього, – я ще більше був би радий сказати це в його присутності, бо я не боюсь дивитися небезпеці просто в вічі. На мою думку, не треба говорити хворому, засудженому на смерть, що він ще буде жити сто літ, коли він сам знає, що кінець за плечима. Тоді бо він ще більше буде мучитись, перестане вірити людям, навіть своїм близьким, стане підозрілим і всюди бачитиме зраду… Мила Абрик, звідси виросте і хороблива ревність… Ревність тих людей, що хотять ще жить, і до тих людей, що будуть жить. Живий бо живе і бореться за життя за своє і всяке життя, що не йде в шкоду другому. Через те я вас і перестерігаю, Абрик. Я зрозумів, що межи вас сьогодні трапилось якесь серйозне непорозуміння; якась серйозна подія, якийсь зрив і злам у ваших відносинах, – я це передбачав. Більше того, я знав що П. виб’ється із своєї, хоч і не глибокої колії, і накоїть неможливих дурниць. Оскільки ж ви не маленька дитина, я сигналізую небезпеку і простягаю вам руку допомоги, колись ви скористаєтесь. Свого товариша я не ошукую й не зраджую його, бо не переслідую жадної егоїстичної мети, а лише виконую обов’язок там, де я переконаний, що не помиляюся…

– Ви просто жорстокий і сухий чоловік, а може, ще й заздрісний, – раптом перебила мене на півслові Абрик, – скажіть іще раз і востаннє, яка зараз година, і я лягаю спати!

– Ви помилились, одначе, у моїх намірах, – досить спокійно відповів я дівчині, – зараз пів на першу і лягати справді пора. Я тільки з вашого дозволу почитаю трохи…

– Будь ласка. Але… Не вважайте, що П. ревнує мене до вас, – це мені здалося… Або, в усякім разі, – це не ревність.

– Глибоко в цім переконаний…

Ми більше не перемовилися й словом. Виспавшись удень на кленовому листі, – я спати не хтів і ще довго читав. Абрик, здається спала, а П. не з’являвся цілу ніч.