В пущі

Надвечір десь летіли журавлі;

на захід день – недопалком цигарки;

і чорний ворон на осиці каркав;

і десь блукала осінь по ріллі.

Прийшла і ніч – розпатлана циганка —

од вітру куталась в лахміття хмар.

А ми, втопивши очи

в очи карі, —

сиділи з нею

в сутінках на ґанку.

Гей, ліс шумів!..

Мов пращури печерні,

пішли ми в пущу

затишку шукать.

І раптом зойк —

і кинулась втікати,

як від мисливця

полохлива серна.

І біг за нею,

біг і в листя падав —

і сміх лунав по сонному гаю.

– Зловлю, зловлю!

Й голівку обів’ю

берізкою

і диким виноградом!

– Спіймав! – Невільниця! —

Скрутив на спину руки.

По вітру коси буйні

розпустив.

І рвався зойк:

«О лицарю, пусти!» —

Неначе справді в серці люта мука.

І знову сміх.

І знов нестримні жарти.

Збирали листя срібне й золоте…

…А завтра поїзд

через чорний степ

в далеке місто повезе від Марти.

Мабуть, тому

така чудова ніч

і рідні-рідні оченята карі,

що задивились на осінні хмари,

і шепіт уст:

«Забудеш ти чи ні?..»