Судний день (Орнамент)

Світлій пам’яті Мері Тріор

Сон мій – задушлива, тьмяна утома від шуму епохи.

В шумі паркому лежи, слухай зростання грози.

Все розчиняються сни високі й безмежні, як вечір, —

Вечір епохи, де кров плеще в мідяні щити.

Сонце мідяного бою огнем невблаганим розквітло,

Спалить земнії сади гнівна планета сердець.

Що ж, розімкнулися ніжнії руки дівочі, мов крила.

З чорної важко землі мертвому й сонному встать.

Знаю, лебідонці білій в чорному полі ячати,

В полі нічному їй чорного лебедя ждать.

Віється в мене з долоні попелом пам’ять прожита;

Пір’ям спижевим війни люба отчизна шумить.

Гей, корогвами полощуть вісники Суду Страшного,

Віщий не стерпіти сон в течії темних годин.

Він, як блискучий жених опівночі, двері розчинить.

В безвісті темній часу Бог неминучий іде.

Важко проснутися, встати в безсвітнім просторі будови, —

Все ще здається мов сни в тілі важкім і в руках.

Будять отчизну мою дерев’яну півнячі зойки;

Трої заплаканий вид в дереві ріднім живе.

О, синєока тривого моя невгасима, – о, Боже, —

Мертве дівоче лице з чорної хвилі коси.

Боже, я камінь помсти випустив з рук, щоби пісню

Склала блаженна гортань. Душно, ах, душно мені…

В рамі порожній віконній білим майнуло убранням, —

Душно, ах, душно мені!.. Знаю й прожив я усе.

Знаю, ті кроки і руки, ніжність її невблаганну…

Боже, чи це вже кінець, – подих холодний землі?

Боже, чи це вже до Суду Страшного за мертвою йтиму?

Рипнули двері мої в сірі холодні сади.

Тіни рожеві простерли дерева у сутінь широку.

Тихо під ноги злетів тінню серпанок вітрів.

Тліли хмарини хоралами в чорних вербових мережках.

Тисячолітня верба в сяйві Господніх озер.

Вийшли ми з мертвого дому в просторінь ранку огненну, —

Має ляндшафти свої кожда година доби.

Мудро театра земного коло кружляє до сонця.

И навіть спадання листів Божій підвладне руці.

Бачив я стан твій дівочий в сяйві прозорої тканки, —

йшла ти у зелень і шум: в літа зелений хаос —

І розбігалось назустріч затоки нестерпнеє плесо.

Там, де вставала зоря в свистах нічних соловів,

Там їй на зустріч широко простір розімкнувся рожевий,

В сонмі блискучім зорі зблідло убрання її.

Й тихо над лісом над обрієм шумним отчизни

Бога караючий зір в небі розтятім повис.

Й зразу стемніло. Вихорем порох піднявся і голос

З нього роздільно мені слово промовив своє:

«Будеш блукати над міддю червоною вод споконвіку»,

Чорні горби берегів важко гукнули: «Ходи!»

Б’ється моя гортань у невгасимій тривозі.