III Усе, що скаже Модест

Ранок був сірий.

Коли Юра прокинувся в своїй вузенькій і високій, мов тюремна камера, кімнаті, він не зразу пригадав, де він. Невиразні хворобливі сни притупили думки і все звертали до якихось моментів, що їх позбутися було надкрай важко.

Нашвидку одягнувшись, Юра виліз у вікно й поспішним кроком рушив до міста.

У ранковім тумані дзвінко відбивали по цеглі його кроки. На міськім годиннику пробила сьома. У місті було порожньо й заспано. Зупинившись біля маленького рудого будинку, він подзвонив.

Десь за дверима, неначе злякавшись несподіванки, зірвався й надміру голосно розплакався припорошений дзвоник. Юра схопився за ручку, немов хочучи заспокоїти зірваний звук. Далі нервово ходив до воріт і назад до дверей.

Боляче довго тяглася хвилина. Старечий голос за дверима хрипів:

– Хто це?

– Пробачте, Микола Степанович ще спить?

– Товариш Микола ще вчора вдень поїхав до Києва.

– Але ж… – хотів заперечити Юра та передумав, – він мені нічого не переказував?

– Може ви, товариш Гілецький?

– Так, так…

– То панич, то пак товариш Микола вам листа зоставив. Ось я зараз.

Знову чекання. Серце стукає під свиткою, неначе з ребер вирватись хоче.

Біля дверей розчинилося вікно й стареча рука з-за фіранки простягла білого конверта. Юра вирвав його й тремтячими руками намагався розірвати дебелий папір. Зрештою це вдалося. М’ятий папірець було недбало складено. На папері стояло: «Юрко, прости, що не побачив на прощання, їду в справах на місяць чи два. Тобі дещо розкаже Модест. Усе, що він скаже, так є. Ти мусиш мені вірити. М.».

Це й усе. Що спільного між Модестом та Миколою може бути? У що він, Юра, мусить вірити?

Дебела жінка, що гнала кудись корову, спинилась проти нього і з цікавим спочуттям розглядала його.

Юра опам’ятався. Посміхнувшись, тихо пішов назад до театрального парку.

По дорозі він знову й знову перечитував таємного папірця, й перед ним повставала з хворобливою яскравістю вся чудернацька постать Миколи та його глибокі блакитні очи.

Модест зустрів Юру біля паркового водограю. Підійшов до нього і якось надміру сильно стиснув його руку.

– Мені треба вам, Юро, дещо сказати.

Юра впився очима в пухке й червоне обличчя Модеста.

– Микола Степанович казав вам?

Юра, потакуючи, хитнув головою.

– Ну, от… – здавалось, Модест кепкує й умисне розтягає своїм пропитим басом те, чого з такою нетерплячкою чекає схвильований Юра.

– Ну?

– Та я не знаю, чи слухатиметесь ви?

– Ви глузуєте? – не стерпів Юра.

– Ха-ха-ха, – розкотився демонським реготом Модест, – чого б, любчику, я мав глузувати? Ну, ха-ха, – не ображайтеся. Ха-ха-ха!

Юра одвернувся й шукав гарячим зором відпочинку десь далеко в туманнім Заріччі.

Модест раптом зробився поважний і строгий, що зовсім не до лиця було цій дурацький фігурі.

– Пане Юро! Сьогодні об одинадцятій, себто за три години, ви сідаєте на поїзд, щоб завтра о сьомій, рахуючи час на 20 верст пішки, бути в Блискучому. Дорога вам відома. Маєте гроші.

– Це Микола? – з недовір’ям Юра.

– Микола Степанович, – поважно ствердив Модест.

– Що я маю робити в Блискучому?

– Стрітися зі мною в школі.

– Слухайте, Модесте! Або я божеволію, або ви знущаєтесь з мене, або я чогось не розумію. Для чого маю я їхати чортзна-куди? Для того, щоб мати таке приємне побачення! Для чого тут у піжмурки грати, що – я дитина, чи що?

– Голубе мій, – забубонів Модест, – ніхто вас не силує! Не хочете, ніхто й не попросить. Я передаю вам бажання Миколи Степановича і про мене, – хоч ідіть і втопіться.

Юра мовчки взяв гроші, що їх досі тримав у руці Модест, і, перепросившися, міркуючи про загадковість обставин, пішов до своєї вбиральні.

На порозі його стрів помреж – молодий говіркий хлопець.

– Гілецький, а Гілецький! Ви чули? – почав він таємничо. – Чи правда, що наша Чапська не додому поїхала, а лягла до лікарні?

– Іди к чорту! – несподівано гаркнув Юра й грюкнув дверима своєї вбиральні.

Влетівши до хати, він схопив голову в холодні кістляві руки, впав на цупке ліжко й довго-довго лежав, уткнувши обличчя в подушку.

Далі підвівся, видер із зошита листок і написав олівцем:

«Галино Кирилівно (або Галю), пробачте за те, що було вчора. Я так негарно зробив… Вітайте від мене Павла. Мушу на якийсь час виїхати з города.

Гілецький».

Далі подумав трохи й приписав ще: «Хотілося писати вам ще багато-багато… Та те не вийде, про що хочеться. Так, знаєте, мені самотньо».

Покликав Хведька, сина перукаря, і попрохав передати.

Далі забрав найнеобхідніше й пішов на вокзал.

Коли йшов, несподівано по-осінньому м’яке сонце розірвало де тонші хмари й бризнуло тихим світлом по блискучих від талого снігу тротуарах.

Таке воно – осіннє сонце.