І

Мій друже, Ромо! Чи пам’ятаєш ти, як ми з тобою зустрілися на селі? Я мав їхати вчитися. Ти сказав моєму батькові, що залізницею зараз не проїдеш. Була возовиця. Батько запряг єдину конячку, посадовив на передок брата, а мати зав’язала у вузлик і пшона і соли; крім всього іншого, навіть дала маленький казанок. Виїхавши за порога, я довго ще чув, як голосили мати. Ми закурили. Запалив і брат, що йому скуб за це батько вуха. За возом біг маленький пес, висунувши блискучий малиновий язик. Я до того часу ще не був у великому місті. Ти мені оповідав про Харків, твої слова підпалювали мій мозок, що на тремтливому вогні фантазії малював надзвичайні мрії. Ти своїми оповіданнями, часто цікавими, скорочував подорож. Дороги ми не знали, через те блудили і їхали аж три дні.

На піскуватій непривабливій рівнині я вперше побачив місто, закутане димовим, легеньким, синюватим серпанком. Вперше мені затремтіло серце, захопився дух. Що ж буде далі? Ти лише посміхався, поцілував брата, дав йому махорки на дорогу, а сам з тобою з торбинками за плечима рушив вперед. Ти згодом дав нести свою корзинку, щоб вільніше було оповідати. З мене котився піт, але я мовчав і слухав. Коли ми дійшли до міста, коли тобі зустрілася якась невеличка крамничка, ти взяв мої п’ять карбованців, щоб у мене не витягли їх злодії. Але їх незабаром, здається, витягли в тебе, встиг ти купити коробку гарних цигарок та плитку шоколаду, об яку я ледве не поламав зубів.

Було ще рано, принаймні для міста. Мені з цього трохи дивно було, бо в нас встають, коли ще сонце не сходить, а тут, як ми проходили базар, то й там не було людей.

Підійшли ми до невисокого червоненького будинку. Дві годині сиділи, чекаючи, поки прокинуться твої знайомі. Ти встав із клунку, де лежав мій хліб, коли побачив, як якась жінка вийшла з хвіртки відчиняти віконниці.

– Мадам Торгакова! Це ж ви? Здравствуйте.

Ромо, Ромо! Як на тебе подивилася m-me Торгакова. Я б злякався на твоєму місці. Але ти здивовано скрикнув:

– Хіба не впізнаєте? Шановна, дорога m-me Торгакова.

– Пізнаю. Чого вам треба? В мене й без вас три роти на моїм сумлінні.

– Ах, мадам, – ти тоді, Ромо, захитав головою, – ви ж дивіться! – Ти показав великим пальцем на мене. Далі ти говорив пошепки, нахиляючися до вуха своєї знайомої. Я помітив, що вона почервоніла, посміхнулась. А зрадник вітер доніс на своїх крилах до мене кілька слів. Ти брехав, Ромо, кажучи, що я привіз із собою багато грошей і що в мого батька є свинячий завод.

– Здравствуйте. Як вас звуть? – звернулась до мене m-me Торгакова. – Мартин?! Ну, нічого, заходьте до хати.

Зайшли. M-me Торгакова повела нас через брудну, смердючу кухню, в якусь кімнату не кімнату, сарай не сарай, де не було жодного вікна, а єдині двері були забиті паличками, на яких сушилися ковдри з шматками бавовни та ганчірки; внизу дверей були маленькі дверці. Ввечері того ж дня я довідався, що тими дверцями входила коза з козенятками, вони так жалібно й ніжно мекали! Я поклав свої речі в куток, ти свою корзинку примостив десь у справжній кімнаті. Цілий день було нудно сидіти, і я пішов гуляти. Спинявся біля кожної вітрини, з жахом дивився на автомобілі, що налітали немовбито зовсім на мене, з острахом оглядав гарно одягнених людей, які й мали тільки роботи, як я вирішив, що гуляти чи, правдивіш, бігати цілий день, зідхаючи я проводив терпким поглядом кожну жінку.

Серце мені щеміло. «Люди нічого не роблять, одягаються в шовки, блищать золотом! Ех, якби їх в’язати, косити під пекуче сонце, коли аж шкіра тріскає! Яка неправда. Чого наші селяни, що на їхніх руках цілий вік ростуть мозолі на мозолях, не одягнуть такої розкішної одяги? Якби нашу дівчину закутати в м’який шовк та на її струджені порепані ноги взути лакові черевики». Я так замріявся, що на когось наткнувся. Коли я глянув на того чоловіка, то я побачив, з якою він гидливістю дув та махав руками на те місце, що торкнулося об мене. Він обминув мене. Я більше не схотів ходити, мені сльози наверталися на очи, мене доти ще ніхто так не ображав. Уже недалеко від дому я став біля одного свічада, що було просто коло тротуару. Справді, який я гидкий. Мої чоботи були великі, й проклята онуча витикалася із холяви. Моя куртка, перешита з батькової чумарки, кидалася навіч своїми ріжнокольоровими латками, як ковдра, зшита з лоскутів. На моїй голові був широкий бриль, яким я так гордував у себе на селі. Я сам його сплів навесні. Із сумом я залишив свічадо.

Коли я прийшов додому, ти, Ромо, мене вилаяв, бо ласі кози прогризли торби й над’їли хліб. Потім ти став ласкавіший і попрохав у мене останні три карбованці, сказавши, що ти мені їх віддаси, поступивши на посаду; а посад першого ж дня, за твоїми словами, запропонували тобі чи не цілий десяток і лише черга була за тобою, треба було часу, щоб подумати, яку краще взяти.

Того ж вечора вилаяла мене й хазяйка. Я, якщо ти пригадуєш, лягаючи спати, побачив під стелею сіно. Я думав, що гостинна m-me Торгакова це спеціяльно для нашої постелі там повісила. Не довго думаючи, я сіно зірвав і постелив. Було приємно лежати. Я заснув. Розбудив мене гомін. Наді мною стояла хазяйка, од серця їй аж живіт сіпався, а трохи позад неї стояв ти, Ромо, в тебе сіпалися безгучно від сміху губи. Не сміялася тільки коза зі своїми дітками, вона чудно висмикувала сіно з-під мене й інколи задоволено мекала. Сіно це, як мені з’ясувала хазяйка, вона купила на базарі, купила недавно і заготувала на зиму. Як цього кози не знали?

Другого дня мені вранці хазяйка дала дві цеберки наносити з басейну повну діжку води. Я почував себе так бадьоро, що побіг до басейну й майже бігом приніс цеберки. Але ця моя поквапливість розгнівала хазяйку. Річ у тому, що я її застав біля моєї торби. Звичайно, я не сказав нічого. Лише коли вона пішла на базар, я найголовніше з харчу поховав у сараї між дровами.

Несучи останні дві цеберки, я нагнав білявеньку повненьку дівчину. Вона була в білих черевичках, в тендітних білих панчохах, що красили так ноги. У двір ми ввійшли разом.

– А ви хіба в нас живете? – спитала вона.

– Тут, – почервонівши, промовив я.

Дівчина презирливо оглянула мене з ніг до голови. На обличчі вона спинила довгенько свій погляд, і я помітив, як презирливість зникла; вона навіть посміхнулася.

– Учитись приїхали?

Я кивнув головою. Вона пішла, а я дивився услід. Потім ми випадково зустрічалися, вона щось питала у мене, а я щось відповідав. А одного разу, як ти, Ромо, стомлений від шукання посади, заснув, я взув твої ботинки, почистив їх, надів твою блузу, зав’язав твою краватку, зачесав своє чорне густе волосся й вийшов на двір через козячі дверця.

На щастя, в твоїй кишені були дрібні гроші з моєї троячки. Білява повненька дівчина чекала мене біля хвіртки. Ми пішли в сад, де росло лише три сухотних осики. В саду було багато людей, вони ходили по двоє і в темних закутках цілувалися. Моя знайома була цікава людина! Як ми проходили біля буфету, вона з приємним сміхом питалася, чи мені подобаються пирожні. Ромо, на другий день ти здивувався, що твоя кишеня за ніч спорожніла. Ти лаявся, а мені весело було. Зося (так звали ту дівчину) тієї ж ночі пестила моє волосся, цілувала мої губи, подовгу дивилася в очи. Вона, мовчазна й жадібна, притискала мою голову до своїх грудей. Сиділи ми тоді, мабуть, над кімнатою, де ти безтурботно спав з милими козенятами. Батьки Зосі жили влітку на дачі, за містом, сестра старша поїхала до тьоті. В трьох кімнатах з килимами, з калачиками на вікнах, із старенькою, але чепурненькою меблею, ми були вдвох. Моє піднесення зробило мене розумним, веселим, сміливим. Я, до нестями регочучися, притискував м’який стрункий стан дівчини. Ромо! А який світ у кімнаті був гарний! Тоді я догадався, що елексиру ніякого не треба шукати, елексир – повітря. Воно живило мене, його я набирав повні груди.

Як потім виявилося, Зося мала на другий рік теж вступати до інституту. Через кілька день приїхав її батько – вусатий інженер, він не міг фрази сказати без «дескать». Я його відразу зрозумів – він захотів, щоб я готував його доньку. Мене запросили нагору, до інженера. Зося підійшла й таємниче сказала:

– Це все я.

Важко стукаючи підборами, крутячи однією рукою вуса, ввійшов батько. Він почав спочатку екзаменувати мене. Іспит я витримав, від задоволення інженер витер свою лисину хусткою. Потім почали торгуватися. Я виторгував снідання й обід. А хіба цього мало?

Але заняття мали початися через два тижня, бо батько хотів, щоб доня погуляла. Він попрощався зі мною, не подаючи руки. Говорили ми з ним в кухні; він, напевно, був іншої думки про мене, ніж доня, і, мабуть, боявся, щоб я своїми чобітьми не зіпсував килимів.

Але до занять, за ці два тижні, хазяйка m-me Торгакова зовсім іншими очима стала на нас дивитися. Попервах, вона до мого прізвища додавала «господін», а коли сердилася – «товариш», потім вона ці знаки пошани забула. Вона навіть стала в’їдлива, обридала, нагадуючи про порося, що нібито мав прислати мій батько із свинячого заводу. А одного разу обізвала при тобі, Ромо, мене злодієм за те, що я взяв окраєць хліба. А що ж я мав діяти? Мені хотілося їсти. Не міг же я прохати милостині в Зосі. Соромно. Розмовляючи зо мною, m-me Торгакова заплакала. Мені шкода її стало, перед тим я бачив, як вона несла на базар кофту. Ти, Ромо, від жалю теж її втішав, ти говорив, що озолотиш усіх, як нарешті тобі дадуть стільки утримання, скільки ти захочеш. M-me Торгакова почервоніла.

– Дурите ви мене, – вона була харків’янка, через те додала, – ракли!

– Навіщо лаятися? – сказав ти, мій друже, образившися. – Чого ж ви хочете? У твого батька є свинячий завод?

Це питалися в мене. Звичайно є, хіба б я став брехати. Але хазяйка презирливо захитала головою.

Вона свої наміри здійснювала чудово. Раніше я щодня прибирав нашу кімнату, вичищаючи «все» лопатою. Але після цієї розмови лопата зникла, а кози, яких раніше на ніч прив’язувалося, гуляли всю ніч по нас і по нашій постелі. Я дуже розсердився, прокинувшися серед ночі: козенята, біленькі й гарні, жували мою сорочку, а стара коза, шукаючи хліба чи чогось іншого, розкидала мої книжки.

На другу, на третю ніч ми не могли спати. Сон боявся заходити в кімнату, де жили рогаті істоти.

Ти, Ромо, сердитий встав уранці. Ти цілу ніч не спав. Твої очи позеленіли, на бороді, що давно вже не голилася, почіплявся пушок, що невідомо відкіля взявся, бо ми спали не на подушках. Ти довго думав. Я кілька разів озивався до тебе, але ти не відповідав. Потім ти вдарив себе по лобі, і в твоїх очах відбилося сонце. Ти не сказав мені нічого; мовчки, але бадьорий і радісний, ти пішов до m-me Торгакової. Через стіну я чув:

– З усіма святими, m-me Торгакова.

M-me Торгакова щось нерозбірливо пробурчала.

– Нарешті ми звільнимо вашу квартирю. Сьогодні перший день моєї служби інтересам держави. Я лише вчора навмисне мовчав про це. А моєму товаришеві вже батько вислав справжнє йоркширське порося. Да, да!..

Потім ти вийшов і пішов нагору.

Крім сім’ї інженера на другому поверсі жила кондукторша. Її чоловік помер ще задовго до нашого приїзду. У неї було двоє дітей, що з них одно вперше сказало «татко», коли побачило дешеву дубову труну, а в ній свого батька. Кондукторша цілими днями бігала клопотатися про пенсію, яку їй кінець кінцем призначили щомісяця по сім карбованців. Жила вона в одній світлиці з трьома поверхами ікон у кутку та ще мала кухню. Я бачив цю кімнату, коли мене посилала m-me Торгакова за сіллю. Стіни були вибілені і в двох місцях оздоблені листівками різдвяними та великодніми з жовтими курчатами, що вилуплювалися з яйця, та з зимовими дідами морозами. Над вікном висів вид Києво-Печерської лаври з Богородицею на небі. Біля дверей стояло чисте ліжко, застелене ковдрою з сатиром і німфою. На ліжкові ніхто не спав, воно стояло в світлиці для краси.

– Іди сюди, – покликав ти мене згори. Коли я підійшов, ти поклав палець на вуста, а потім посварився.

З цього дня почали ми жити в кондукторші. Спали ми на підлозі в світлиці. Я й досі не знаю, яке сказав ти чарівне слово цій довірливій жінці. Я знав, що ти чарівник. Ти виходив пів на десяту на посаду, а приходив рівно пів на п’яту. Цікаво, де ж ти ходив сім годин? Мені сумно було одному, я з нудоти перечитав засмальцьовані «житія святих», єдину книжку, що була в кондукторші. Зосю забрав батько на дачу, приїхати вона мала лише через тиждень. Ми з нею попрощалися ніжно, заразом сказавши, що одне одного кохаємо. Кожний день приносив сумну звістку. Прокляті гроші давно вже зникли. Мій шлунок незадоволено бурчав щоранку. Лише коли повертався з гулянки ти, Ромо, я непомітно, взявши сала та пшона, виносив казанок на пустир, що був за нашим двором. Твої спритні руки діставали десь картоплі, і ми варили куліш. На паливо йшли задні стінки сараю та сусідські паркани. Та незабаром вийшло все пшоно. Два дні я не їв нічого, а на третій день непомітно взяв з кошика m-me Торгакової хліба, коли вона повернулася з базару. Але я не крав, я думав при першій нагоді повернути їй вдесятеро більше. Хліб – а його було чимало – ми з’їли за раз.

– Ну, як далі? – спитав я, коли знову захотілося їсти.

Ти, Ромо, проспівав уривок із шаблонної непристойної пісні. Мене це образило. Я розсердився.

– Ти моє все проїв. Гроші подівав десь мої. Я тебе привіз сюди. Де ж твоя совість?

Ти мовчав. Я встав. З тобою більше не хотілося говорити. Вирішив їхати додому. Навіщо мені інститут, коли я здохну з голоду. Я ясно уявляв нашу хату. Тепер вечоріє, напевно, привезли останній віз снопів і вивершили скирту. Сестра простеляє рядно за хатою. Сідають вечеряти.

Я йшов вулицею, де смердів дим перегорілого вугілля з паровозів, що сновигали на станції, мені вчувався смачний запах борщу, що переслідував і гонив до вокзалу. «Може, кого побачу знайомого та позичу на квиток», – думалось мені. Обшукав увесь вокзал, навіть зайшов до першої класи, відкіля мене вигнав чоловік із мідними ґудзиками. Він дуже настрахав мене, коли довідався, що й квитка в мене немає. Я сів біля баку з окропом. Мене цікавили люди, що брали на чай воду, вони зовсім не були подібні до тих чоловіків та жінок, що я бачив у місті. До кранту протягалися чорні, брудні маленькі й великі руки, що тримали жерстянки з консервів; деякі поприроблювали ручки до коробків – я знав, що то хазяїнуваті селяни. Коли в них хтось сторонній прохав жерстянку, вони давали, але вороже стежили, щоб не пропало їхнє добро. Я думав правильно, що до баку підходять усі, які покотом валялись у залі третьої класи. Але моїх земляків не було.

Ноги отерпли. Довелося погуляти перед вокзалом. В місті миготіли ліхтарі, освітлюючи коло дрібних порошинок. Вечір втихомирив стук і грюк, згуки стали тендітніші й лякливіші. Я стежив, як під’їжджали автомобілі, візники, як з екіпажів вставали люди, ситі, з грошима. Як я їх тоді ненавидів! Я помітив одну жінку, товсту таку, що коли вона озивалась до візника, то чулось, як белькотів у середині жир. Яка вона огидлива була!

Перед вокзалом обезлюдніло. Вона вийняла з гаманця цілий червінець. Візник їй давав здачу. Гаманець був напевно туго набитий, бо п’ятьорка впала на брук, її зовсім жінка не помітила; як вона одвернулася, а візник од’їхав, я мерщій підняв гроші. Я тремтів, неймовірний холод огорнув мене. Нарешті, я ще трохи поживу! Нарешті я доїду додому!

«Невже я злодій?»

Я закам’янів і безтямно дивився на жінку, що задумавшись стояла. Вона одчинила гаманець. Хоч би не помітила, що в неї не стало грошей! Але вона просто дивилася на себе в свічадо. Попудрила ніс, поправила волосся… Потім пішла повільно, важко дихаючи.

Моя рука стискувала чужий папірець.

«Невже я злодій? Ні. Я не злодій». Я наздогнав жінку на східцях.

– Це ваші гроші. Ви загубили.

Ткнув їй папірець у руки й хутенько втік. Коли жінка зайшла у вокзал, я вголос скрикнув:

– От дурень. Я знав, що в’язільниці у нас на селі за два тижні заробляють такі гроші.

– Мартене, – почув біля себе голос. Я відразу догадався, що це Зося. Тільки вона одна так ошляхетила моє ім’я й вимовляла його з французьким прононсом.

Я щиро їй зрадів: хотілось обійняти дівчину. Вона врятує мене від голодної смерти! Я простяг руки, але Зося сердито хитнула головою.

– Почекай. Прийдемо додому.

Я йшов осторонь, немов випадковий знайомий. Але мій голод дався в знаки: коли довелося переходити високий узенький місток, що повисав високо над залізницею, мені закрутилася голова. Я схопився за поруччя й знесилено сів. Перед очима пропливали в неймовірному русі сині колеса.

– Що з тобою? – в голосі Зосі прозвучала тривога.

Я мовчав. Мені кинулися на вічі мої бліді, мертві руки. В грудях стала порожнеча, що її давила з усіх боків вага.

– Мартене, Мартене, що з тобою?

– Підведи мене.

Зося взяла мене своїми пухкими руками й поставила.

Я навмисне замружив очи. Коли розплющив я їх, колеса зникли; я бачив перед собою перелякану Зосю, а далі, в світлі ліхтарів, – вагони біля депо.

– Люба моя! Мене за цей час спіткало нещастя, – кволим голосом сказав я. – В мене вирізали гроші й украли пальто. Я три дні не мав і рисочки в роті.

– А багато грошей?

– Карбованців сто.

Зося вже не соромлячися взяла мене під руку. Ми безпечно дійшли додому. Ромо! Те, що тоді я їв, напевно, тілько снилося тобі. Але ж я не забував про тебе. Я прийшов додому тоді, коли холодне ранкове небо чекало сонця. Я розбудив тебе. Ти, мій друже, сонний поїв пиріжки й, помилившись, намазав один шматок хліба гірчицею замість масла, вранці ти прокинувся здивований, що тобі їсти не хочеться; не довіряючи собі, ти помацав свій живіт. Бувають чудеса на світі! Кондукторша через кілька день сказала, що я поправився, а ти, Ромо, дивувався, де я, провінціял, пропадаю кожної ночі. Твої підозріння були такі великі, що ти став шпигуном. Треба було лише мені вийти ввечері, як ти, нахиливши вперед голову, слідкував за мною, нюхаючи повітря своїм великим носом. Але не пощастило тобі вловити мене. Бо розумна Зося одчиняла вікно, що якраз біля нього стояв худорлявий бересток. Я лазив по дереві, як мавпа. Зосі подобалася така таємничість. Можливо, що це нагадувало сцену якогось роману, можливо, що її чутливі вушка вчували під вікном серенаду, й для неї був лицар.

Наше кохання принаджувало її. Я гадаю, що тут велику вагу мало те, що ми завжди говорили пошепки, ходили навшпиньках.

Кохання – пошесне. В нашому невеличкому будинку на тебе й кондукторшу напали бактерії кохання. Ти, Ромо, одного разу ледве не опинився в районі. Ми гуляли вдвох по вулиці. Біля нас проходило багато жінок. Твої прудкі очи оглядали кожну. Нарешті вони зайнялися вогником рожевого нічника. Ти побачив якусь надзвичайно товсту, низьку жінку. На мій смак, вона зовсім була невродлива. Але ти сказав патетично:

– Як ви мені подобаєтесь!

Жінка, напевно, не розуміла української мови, а може, просто не звернула уваги. Тоді ти крикнув по-російському й по-французькому:

– Як я вас люблю!

Ромо! Людей немає героїв – це ти довів. Жінка з розпачем крикнула:

– Міліціонер!

Ти з ляком хутенько побіг і зник у великому будинку. Я довго чекав тебе. Нарешті ти висунув свій ніс із дверей під’їзду.

– Її нема?

Ти легко зідхнув.

Дома нас чекала новина. Кондукторші наговорила m-me Торгакова ріжної нісенітниці. Вона довела наївній укінці, що ми нічого не маємо. Ти легко переконав кондукторшу, що ми – люди статечні, порядні. Наговорив їй багато компліментів, а на m-me Торгакову висипав лайки зі свого рогу достатку, як перекупка на базарі. Кондукторша всьому повірила. Перед сном вона чепурилася перед свічадом.

– Я, Ромо, і дітей вирядила на село до баби, хай вони там поправляться.

Я захріп, заплющив очи, але не спав. В кухні заскрипіло ліжко: кондукторша кілька разів перевернулася.

– Ви, Ромо, не спите? Мені щось не спиться, – обізвалася кондукторша. – Нудно.

– Та теж не спиться, – відповів ти.

Я почув, що ти сів на постелі й подивився на мене.

– Ти спиш?

З мого носу вилітав ще глибший свист. Ти, Ромо, встав і дійшов до дверей. Я голосно чхнув, теж устав, чухаючи очи.

– Снилось мені, Ромо, немов би то я падав, падав, страшно так було… Все нижче й нижче…

– Краще було б, якби ти зовсім упав та й не встав, – сердито перебив ти мене, лягаючи біля мене.