«Трава прив’ялена і заніміла осінь…»

Трава прив’ялена і заніміла осінь…

Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..

В траві заплутались, розвіялися коси,

В гарячці тіло й голова.

Зім’ята сукня. На обличчі – мука.

Червоні плями в лентах комбіне…

І пада вечір у безодню круком,

І кличе вечір впасти і мене.

На серці якось важко і тривожно.

І ти, ніяковий, не можеш приласкать…

І те, що сталось, повернуть не можна.

І серце холодом стиска…

Ти так молив – сьогодні стань моєю.

І сталось. О закон буття!

Ми у траві забули томик Гейне, —

Його листки од вітру шелестять.

І якось чудно. Хоч усю вже бачив —

Соромлюсь при тобі панчоху підв’язать.

І так іду. І ми чужі неначе,

І в мене мимохіть жемчужиться сльоза.

О, не вернуть! Не стать такою, як учора,

Нічим не змить із уст палючих плям!

А день такий звичайний і бадьорий,

Така спокійна стомлена земля…