Поворот

Окселентують, клекотять вози.

Дзвінка луна переорала вечір.

А погляди вже п’ють ясні димки,

По-дружньому підморгують малечі,

Що роєм десь повисла на задку.

Яка глибока, невимовна радість —

По довгих роках боротьби та мандрів

Зустрінуть дім і милих у цвіту!

Як і раніш – на вигоні криниця,

По-давньому киває журавель.

А серце, ніби перелітна птиця,

Назад минуле і нове несе.

Якісь думки чи спогади ще тануть.

Та не вернуть минулого назад!

Усе село, мов яблуневий сад,

Стоїть в рожевому тумані.

Напівзабутий милий краєвид.

Юнацьких літ ява неповторима.

Як і колись, під тином парубки

Коханок пригортають чорнобривих,

Що безсоромно, радісно кричать

Високими, дзвінкими голосами.

О скільки весен одцвіте з піснями

І заплідниться молодих дівчат!

Усе як слід, як і повинно бути.

Саме життя розоре цілину.

І – може статися – мої онуки

По-іншому співатимуть весну.

І, може буть, в такий же синій вечір

У такт хрущам задзвонять літаки.

І по-новому розцвітуть сади,

І люди, і серця, і речі.