Христос отаву косив

Танцювали за вікном чотири кущі,

Тоді, як не стало вже сліз.

Згинув син у боях революцій —

І ніхто чутки не приніс.

Носила осінь сонце в золотих відрах,

А мужик переплакував журбу сліпу.

– Тату! осідлайте не коня, а вітра,

Пошукайте ще раз у степу.

Може він спочиває в знемозі,

Або на грудях Великдень несе,

Не в степах на небитій дорозі —

На споришах коня пасе.

І полетіли —

Долинами,

Ярами

Та лісами.

А вгорі

На високій брамі

Самотній місяць

Грає-виграє,

Жалібно промовляє:

– Ой туго, туго мужикова,

Червона, як кров,

Як трава шовкова!

Та не пить тобі, туго,

Води з криниці —

Бо вже ж тобі, туго,

Страшне сниться.

Та не милувать тобі, туго,

Русявого сина

Парчева домовина…

А як повертались:

Упав мужик на торішніх покосах:

Аж сто зірок цвіте.

Глянув: —

Христос отаву косить

І в колиці кладе.

Глянув прострелено: хто се?

Чи ти, мій синочку, чи ти, Христосе,

Обірваний, босий?

Хто се?

Ой, зацвіли в степах слова зоряно,

Ой, заплакав смуток нив.

– Давно вже людське поле зорано

А ти й отави не скосив…

Підвівся мужик. Не ніч. Журба синя.

Став тонути в Христових очах.

– Я прийшов косить тобі за сина,

Твій син – на моїх жнивах.

Ой, полетів вітер

До мужикової хати,

Упав на призьбі:

– Добривечір!

Радій, Маріє!

Та збирай барвінок,

Стели лепехи

На помості:

Іде в степу твій батько,

А з ним —

Христос у гості…