Гетто

Вінницькій Єрусалимці

Зламались крихітні заулки

і розтрусились між халуп.

Тут на порогах навіть мулко,

тут посковзнувся кожен слуп;

тут кожен дах, як журне чоло,

і кожна шибка, як сльоза:

не раз топтала їх додолу

важка розлючена гроза;

не раз із попелу розпуки

над станом обгорілих стін

побитих кроков чорні руки

підносили німий проклін.

В тісних кутках і заворотах,

де тінь сліди свої хова,

гніздиться вікова скорбота,

немов стривожена сова.

Зігнулись бідні нерозважні

над ретязями довгих літ, —

і тільки смітник неосяжний

розпух, як випнутий живіт,

і та в нападах тупого нуду

синагогальний шестикут

сухою мудрістю талмуду

втішає вимучений люд.

Узяте в кам’яні лабети

тісного міста – без пуття

хитруєш ти, нужденне гетто,

само з собою і з життям;

латаєш бебехи дрантливі

сліпої долі, і стежки

твої згубили перспективи

в завулках темних і грузьких…

А вже виходить із орбіти

стара підтоптана земля, —

і по степах крилатий вітер

нові розчісує поля.

Зведись і ти з старого бруду,

виходь на росяні лани —

і в пшеницях – на повні груди

простором соняшним дихни!