Леонід Пахаревський

Народився 16.09.1883 р. у с. Щербачинці на Канівщині. Закінчив Київський університет і Музично-драматичну школу ім. М. Лисенка. Був співробітником «Киевской мысли», «Громадської думки» і «Ради».

Пік активності письменника припав на 1900—1910-ті. В «Раді» Л. Пахаревський опублікував багато статей, рецензій, оповідань, казок, нарисів, зокрема у рубриці «Малий фейлетон». Оповідання містив у часописах «Нова Громада», «Киевская старина», «Рідний Край», «Село», «Світло», «Сніп», «Слово», «ЛНВ», в альманахах «Розвага» і «Терновий вінок».

Л. Пахаревський переклав новели Т. Манна, романи К. Гамсуна. Окремо вийшли збірки «Буденні оповідання» (1905, 1910), «Пожовкле листя» (1911), «Оповідання» (1913, 1918), п’єси «Нехай живе життя» (1907) і «Тоді, як липи цвіли (Дідова таємниця)» (1914).

Серед його творів є кілька віршів та поезій у прозі.

Після революції Л. Пахаревський завідував середньою трудовою школою № 50 у Києві, товаришував зі Степаном Васильченком. З кінця 1920-х переїхав до Москви. Від літератури відійшов. У 1937 р. його арештували і заслали на північ, де він у 1938-му помер.