Трава

Ти припадала до ніг, додолу,

Ти вистилала в яру подоли —

Одно молила: залиш у полі,

Де синя просинь на видноколі.

Залиш на вітрі, де дві дороги,

Через могилу скрутили роги…

Хай вітер тихий високі хвилі,

Як відра, носить через могили!

Хай дощ колючий вночі й опівдні

Схиля додолу кущі нерівні.

Хай сонце палить розкішні стебла…

Так літо зблякне сухе і тепле.

Ударить осінь – взолотить трави,

Підсліпне сонце бліде, лукаве…

Дощі без грому хлюпнуть з відерця

У саму душу, у саме серце.

А ми насіння у даль далеку,

Де журавлиний згасає клекіт,

А ми за вітром своє насіння,

Де даль загусла тверда, аж синя.

А ми за вітром густим туманом,

У даль холодну, що зве і манить!..

Благали трави косу у лузі,

Та налягали на коси друзі.

Кісся рипіло в руках дебелих,

Перехилялась, як повний келех,

Трава шовкова в густі покоси.

Ти нагойдалась на вітрі досить!

Ти нагулялась під літнім небом,

Тепер не треба!

І запускали косу під корінь.

– Отак підріжем, отак підкорим,

Щоб у колгоспи корови й коні,

Схиляли шиї у ясла повні.

Щоб коні рвали на шиях шлеї,

Щоб тільки вітер курів ріллею,

Щоб коні ситі не грузли в ріллях,

Щоб – брила в брилу – рілля куріла.