VII По бриллянти…
Город, здавалося, сьогодні не міг заснути.
Різкий, надірваний вітрець зірвався, колихав у розпуці, немов конче зірвати хотів ліхтарі, – зірвати й у темряві поховати.
– Ой, не світіть, не світіть сьогодні! Сховайтеся!
Закручував порошинки безладного снігу, хитав і поскрипував віконницями обідраних домів.
На Думі чітко й упевнено вдарила друга година. Порожні вулиці снігом заміталися й натягнулися, немов струни, чекаючи тривожного кінця. А тривога зростала. Вона, ця тривога, зростала у вітрі, в ліхтаревім коливанні, в душах мовчазних домів, вона з порожніх кубел гайвороння, що темними плямами майоріли в тополях, простягала свої кістляві лабети і сталевими пазурами торкала натягнені струни вулиць…
З-за рогу з’явилася тінь. Затремтіла довга та неясна й, коливаючись, рушила далі. Вітер сміявся й бігав. Вперед і назад, вперед і назад – навперейми:
– Місто, не спи сьогодні!
За піднятий комір щирою рукою сипав і сипав різкі порошинки.
Раптовий постріл струсив морозне повітря. За вітром постріл, а з вітру стріли в струни вулиць! Розбіглися мов зайчики від сонця… мов зайчики в дитинстві…
Юра стояв під таким знайомим будинком. Він тепер був сірий непривітний, неясний і мовчазний. А навколо вітер усе бігав, віконниці рипіли, за воріттям скавчав собака, та усе вітер кружляв, а ліхтар на тамтому кварталі коливався, роздаючи фіолетові кола між снігом, немов на воді від каменю.
Задубіли ноги, пучки на руках не відчували дотику, щеміли щоки й ніс… Здавалося, застигла думка, а щось (не думка, а щось інше) нишпорило в дальшому куті душі, лоскотало холодними блискучими перами…
Дзвін острог з-за рогу й п’яні голоси не перервали концерту причинних збігів. Вони – за вітром, за снігом…
Довго вишукуване речення, проказане пошепки тисячу разів, стануло в горлі, як на іспиті з латини.
– Господін офіцер…
Дві постаті спинились проти. Обережно намацавши зброю, вони зміряли Юру й мовчки чекали слів.
А слів не було. Їх вітер розметав, порозтикував за кожну віконницю. Юра озирнувся, неначе шукаючи свідків, тоді рушив крок наперед і випалив, як заучене закляття:
– У цьому домі, на другому поверсі живе комуніст Гаюн…
Чи то дріт зашумів під морозом, чи то стовпи шумлять і дротами розносять розмаяну ніч?
Друга постать ворухнулася наперед, і пахнуло в обличчя перегаром алкоголю:
– А у нєго єсть бріліанти?
– Да.
– Как пройті?
– Сюдою.
Юра метнувся, глянув на те вікно. Як колись, за тонкою фіранкою темно-жовте світло десь павутиння кутами намацувало. І десь в Галчиних очах гніздило тіні первісної таїни.
А далі – далі дихати несила… Зривається; дзвоник. Ще й ще.
А може, то телеграфним дротом розбещений нервовий вітер гонить думи диких просторів…
Юра сховався за ріг, схопився закляклими руками за ринву, й руки прилипли. Він одірвав їх і змертвілими очима стежив за відчиненими навстіж дверима.
Зойкнуло щось нагорі. Далі вдарило. Мабуть, стілець перевернувся.
Ціла Юрина істота задубіла, а вітер все літав, і шуміли дроти.
Павлика витягли без кашкета в одній сорочці. Вороні кучері безладно маяли за вітром, чорну сорочку було розщібнуто. Нагорі щось зойкнуло вдруге і звірячим стогоном одізвалося в Юриній душі.
– Два бріліанта цена вашему мєрзавцу!
Павлик коливався, як п’яний. П’яні офіцери тягли за руки, розмахуючи в повітрі наганами.
Минули ріг. Серце одлягло, уся кров кинулась в обличчя.
Від стовпа до стовпа, від будинку до будинку, стежив, перебігав і ховався, як кіт чатує мишу.
Ось минули освітлений льох – «Бакалейня Орона» і крізь розбиті двері розірвалося прокляття:
– Бога!.. Мать!..
А у відповідь прокляттю розляглось нечуване і різке крізь морозне повітря єдине слово:
– Маме! Маме…
І це «маме» підхопив вітер, він закрутив угору крізь снігові танці, крізь фіолетові кола у вагітні надірвані хмари те слово з дівочих уст:
– Маме!
Юра бачив, як рвонувся Павлик, кинувся набік, якось комічно зігнувся, схопив камінь:
– Убивці!
Шарахнув постріл, одбився в мертвих шибах, хитнулися кучері вороні… і тихо пестили замерзлі тротуари…
Дві постаті подалися геть, по-п’яному лаючись.
…Вітер літав, і шуміли дроти… Це не змора нічна душила горло, це реальна справжня ніч зап’ялася чорним оксамитом, шуми вколисала, захмарила думки.
Над ранок вітер стомився. Вулиці відпустили струни. Хмари розірвались, а в блідому заході кривава рука свої кістляві пальці простягла над заспаним містом: де б уп’ястися своїми пазурами?
Він все ходив цілу ніч – крізь вороні кучері, як через гілля в маю, рвалося нестримано й дзвеніло-дзвеніло:
– Маме…
Пом’яте, хмільне місто протирало безсонні очи. Поодинокі верталися з грабунків та оргій, а небо було свіже-свіже, по-морозному.
На Катерининській Юра зайшов до пивниці, душила спрага. Попросив пива.
– Гілецький! – гукнув хтось з дальнього кута.
Юра підійшов до столика, над яким зігнулися сірі постаті в погонах.
– Хто кликав?
– Не пізнаєш?
– Модесте!
Раптом перед душею повстав цілою істотою велетенський поплутаний, нерозгаданий кошмар…
– Яким чином? Ти… офіцер… білий?..
– А яким чином ти провокатор? – пробасив до жаху знайомий голос. Голос, що за спиною ганявся і, здавалося, сховатися від нього даремно.
– Ти, любчику, не пізнав мене вночі, а я ображатися не звик. Тільки брехати погано – ніяких бриліянтів у цієї голоти нема й не було!
Прокляття застигло в Юринім горлі. Якесь величезне, чорне тіло впало на душу, борсалось і душило.
– Ти! Ти…
– Я зробив тобі послугу і вбив твого ворога, а тая тут за стінкою бриліянти заробляє… Ха-ха-ха!..
Перше бажання – накинутись і розірвати цю потвору – народилося й розтануло в світанковій сутіні…
По сходах Юра кинувся в сусідню хату.
Чорна й тонка постать непорушно стояла перед вікном з заламаними руками.
Це ті причинні очи втопилися в Юриних очах, це її причинні очи чекали порятунку й утіхи.
Обличчя Галки було страшне й строге, немов із білого мармуру вибите, коси розсипались безладно на груди й рамена, а очи, ті очи, очи Галчині запали глибоко-глибоко й світилися божевільним вогнем.
Вона пізнала його не зразу. Далі впала долі до його ніг і цілувала його чоботи. З риданням вирвалися слова, ясні, немов цей морозний ранок:
– Гілецький! Дістаньте мені бриліянти!
Далі чув, немов вітер знову зірвався і вдарив у зелені шиби, перейнятого тютюном і димом шинку:
– Маме!..
Чорний оксамит, м’який, як літня з липою ніч у містечку, закутав душу. Юра зомлів…