VI Під блакитним вікном
По замерзлих вибоях підскакував рипучий візок, гнали в безмежну темряву незримі коні, а назустріч обіруч летіли патлаті постаті живицею сповнених сосен. Угорі курілися хмари, все ясніше визначаючи свої обриси перед лицем недужого світанку.
– Галю!
І ще раз:
– Галю…
– Я… – Вона зап’ялася чорною хусткою, так як і тоді на канапі, мов тиха лялечка.
– Я!
Сіра постать спереду пугою свистіла по конячих ребрах.
– Галю, куди ми вперед? Я спочити хочу. Я стомився – моя голова! Галю…
Візок підскакує на замерзлих вибоях, трусить і зриває слова.
– Галю, забери мою душу! Вона без тебе пустий звук… Вона без тебе порожня, мов пустоцвіт! Галю, забери мої страждання, забери мою муку. Темними ночами, коли закатований стогін гніздився в моїм жагучім мозкові, я жив твоїм тілом! Тиснувши холодну подушку, я цілував твої очи…
Назустріч летіли патлаті сосни, курилися вгорі хмари, вирізьблюючи обриси на хворім тлі.
– Галю, за тобою до пекла піду! Галю, скажи мені слово, глянь на мене, подаруй єдиний погляд, зітри єдину сльозу…
– Стій! – гукнуло з морозяних присмерків, і жовтяві ліхтарики позначили скуйовджені гриви та чорну дугу.
– Хто їде?
Мовчанка.
Один ліхтарик, похитнувсь і поплив назустріч, скалками розтікшися по холоднім багнеті. Ліхтарик підскочив і врізався в очи.
Спершись на воза ліктем і спустивши багнета, їх глузливо розглядав Модест.
Мовчанка тяглася, як вічність. Дерева прошуміли й ущухли.
– Що там? – спереду.
– Пропусти! – пробасив Модест.
І коли коні рушили знову, ззаду розлігся демонічний регіт:
– Хо-хо-хо! Похіщеніє Европи! Хо-хо-хо! Ох-хо-хо-хо!
Змовкло. Галя, важко дихаючи, жувала соломинку. Ранок розлився неясним серпанком, окресливши тихі риси її блідого обличчя. А назустріч летіли сосни.
– Галю…
– Юро, ми приїхали.
Коні стали. Рипучими сходами вони зійшли на зогнилий ґанок напівзруйнованої лісової хатини.
– Лягайте, відпочиньте!
– Я не стомився, я не хочу спочинку… Я, Галю, на грані життя хочу вам, хочу тобі сказати до кінця, хочу сказати до краю…
Вона скинула хустку, її волосся безладно розсипалось на груди. Вона сіла на лаву.
– От, Галю… – сів поруч неї Юрко.
Нараз під дужою рукою широко одкрилися двері.
– Галько! Денікінці місто беруть. Ми маємо повернутись до міста й негайно. Там є нагальні діла!..
Кинув кудись у куток картуза.
– А хто тут іще?
– Гілецький.
– А! – скрикнув Павло. – Цей мерзавець і сюди вже добрався! Шпигун! Дійсно, по-різному можна революцію розуміти! У той час, як золотопогонники, мов сарана, сунуть по радянських землях, він з бандитами по закутках підточує!
– Павле!.. – хотіла заперечити Галя, але він кинувся наперед і, розмахнувшися, вдарив Юрка по обличчю.
– Павле!..
– Геть, бандитська сволоч! Я все знаю, нічого там виправдувати. Геть, мерзавцю, бо зараз же розчавлю твою паскудну башку!..
Юра похитнувся, мов зранений звір, тихим докором глянув у сповнені слізьми Галині очи і, вийшовши з хати, повернув зо шляху до густих сосен.
Сосни шуміли над його головою.
Він простував без мети та думок, шелестіла під ногами пожовкла торішня хвоя, стрибали шишки. Між сосен м’яко спадали білі метелики снігу.
Коли Юра вийшов з хати, Галя кинулась до Павла:
– Павле, що ти зробив? Я ж тобі казала! Павле!..
– Та чого там з ним нюні розпускати! Панська наволоч він! Його б убити, як вошу, треба…
– Павле! Я ж його привезла сюди, я його врятувала. Його Перепелиця заарештував, мене Надя вночі сповістила.
Гаюн одну хвилину дивився на неї великими чорними очима, далі одкинув назад чуба й, витягти з кишені, мовчки подав їй зібганого папірця.
Вона піднесла його до блакитного вікна й тремтячи всім своїм маленьким тільцем, прочитала:
«Юрко, прости, що не побачив на прощання. Іду в справах на місяць чи два. Тобі дещо розкаже Модест. Усе, що він скаже, так є. Ти мусиш мені вірити. М.».
І ще пригадала: «Мушу на деякий час виїхати з города. Гілецький». Тоді сперлася ліктями на лутку й довго дивилася на верхи чорних патлатих дерев, що поволі вкривалися білою наміткою.
– Треба поспішати, Галю!
Блакитне вікно жевріло фосфоричним ранком.